Розділ 6

Вони з’їхали з головного шляху, що вів долиною Неві, прямували тепер навпростець, через гори. Їхали настільки швидко, наскільки дозволяла стежка, вузька, крута, притулена до скель із фантастичними формами, вкритими плямами різнокольорових мохів і лишайників. Їхали серед вертикальних скельних урвищ, з яких спадали рвані струмені водоспадів і потоків. Проїжджали крізь ущелини і яри, нестійкими містками над урвищами, на дні яких кипіла біла піна потоків.

Гранчастий клинок Горгони, здавалося, поставав прямо над їхніми головами. Верхівки Гори Диявола бачити вони не могли — грузла та у хмарах й імлі, що затягувала небо. Погода — як воно буває у горах — зіпсувалася за кілька годин, почало сіяти, сіяти нудно й мерзотно.

Коли почало сутеніти, всі троє нетерпляче й нервово видивлялися курінь пастухів, зруйновану вівчарню чи хоча б печеру. Хоча б шось, що захистило б уночі від води з неба.

— Хіба дощити перестало, — із надією в голосі сказала Ангулема. — Капає вже тільки з дір на стелі куреню. Завтра, на щастя, ми будемо поблизу Бельгавену, а на околицях там завжди можна переночувати у якомусь сараї чи стодолі.

— Ми не в’їдемо до міста?

— Про в’їзд до міста й мови не йде. Чужий на коні кидається в очі, а у Солов’я в місті повно інформаторів.

— Ми обдумували план, аби свідомо стати принадою…

— Ні, — перервала вона. — Це бздура, а не план. Те, що ми разом, збудить підозри. Соловей — це стріляний гунцвот, а вість про те, що мене зцапали, напевне вже розійшлася. Як щось Солов’я занепокоїть, то це й до напівельфа дійде.

— То що ти пропонуєш?

— Об’їдемо місто стороною від сходу, з боку долини Сансретур. Там є копалини руди. В одній з тих копалень я маю знайомця. Провідаємо його. Хтозна, якщо ми будемо мати щастя, то, може, повезе нам із тим візитом?

— Може, мовити ясніше?

— Я скажу завтра. У копальні. Щоб не зурочити.

Кагір докинув у вогнище березового галуззя. Дощило цілий день, іншою деревиною палити було б неможливо. А ось березина, нехай і мокра, лише трохи пошкварчала, а тоді вибухнула високим синюватим полум’ям.

— Звідки ти походиш, Ангулемо?

— З Цінтри, відьмаче. То така країна біля моря, біля гирла Яруги…

— Я знаю, де лежить Цінтра.

— То чому запитуєш, якщо знаєш? Так сильно воно тебе займає?

— Скажімо так: трохи.

Вони мовчали. Вогонь потріскував.