Розділ 10

Вона впізнала його відразу, пам’ятала ті паскудні оченята й шрам на пиці. Був тим, хто разом із Білками ганяв її на Танедді, це від нього вона утікала, вистрибнувши у вікно, а він наказував ельфам стрибати слідом. Як той ельф його назвав? Ренсом?

— Прошу! Прошу! — сказав той ядуче, міцно й боляче тицьнувши її пальцем у груди. — Панно Цірі! Не бачилися ми з Таннеду. Довго, довго я панну шукав. Аж нарешті знайшов!

— Не знаю, мосцю, хто ти такий, — холодно сказав Бонгарт, — але те, що ти начебто знайшов, є акурат моїм, тож тримай лапи подалі, як пальчики свої цінуєш.

— Я звуся Ріенсом. — Очі чародія недобре блиснули. — Краще б вам те добряче запам’ятати, пане мисливцю за нагородами. А хто я такий, то скоро зрозумієте. Як скоро зрозумієте й те, кому ця панна буде належати. Але не станемо обганяти події. Поки що я хочу лише переказати їй привіти й дати одну обіцянку. Вважаю, ви не маєте нічого проти того?

— Вважати вам вільно.

Ріенс наблизився до Цірі, зазирнув їй зблизька в очі.

— Твоя опікунка, відьма Йеннефер, — процідив ядуче, — колись мене образила. Коли пізніше вона потрапила в мої руки, я, Ріенс, навчив її болю. Оцими руками, цими пальцями. І дав їй обітницю, що коли потрапиш у мої руки ти, принцесо, то тебе я також навчу болю. Оцими руками, цими пальцями…

— Ризиковано, — стиха сказав Бонгарт. — Це дуже ризиковано, пане Ріенсе, чи як там вас, дражнити мою дівчинку й погрожувати їй. Вона мстива, готова вам те запам’ятати. Тримайте, повторюю, віддалік від неї ваші руки, пальці й усі інші частини тіла.

— Досить, — відрізав Скеллен, не зводячи з Цірі зацікавленого погляду. — Припини, Бонгарте. А ти, Ріенсе, також стримуйся. Я виказав тобі милість, але можу роздумати й знову наказати прив’язати тебе до ніжок столу. Сядьте обидва. Поговоримо, як культурні люди. Утрьох, на три пари очей. Бо, як мені здається, є нам про що поговорити. А предмет розмов віддамо поки що під охорону. Пане Сіліфанте!

— Тільки добряче там її пильнуйте! — Бонгарт вручив Сіліфантові кінець ланцюга. — Як власне око.

Кенна трималася збоку. Авжеж, хотіла вона придивитися до дівчини, про яку так багато мовилося останнім часом, але відчувала дивну відразу до того, аби пропихуватися крізь натовп, що оточував Гарсгайма й Сіліфанта, які вели загадкового в’язня до стовпу на майдані.

Усі товпилися, штовхалися, дивилися. Намагалися навіть помацати, пхнути, шарпнути. Дівчина ступала невпевнено, трохи шкутильгала, але голову тримала високо. Він її бив, здогадалася Кенна. Але не зламав її.

— Значить, оце вона, Фалька…

— Дівиця ледь доросла!

— Дівиця, тьфу! Різунка!

— Кажуть, шістьох хлопів засікла, тварюка, на арені у Клермонті…

— А скількох же раніше… Дияволиця…

— Вовчиця!

— А кобила! Кобила яка, гляньте! Чудової крові кінь… А тут, біля Бонгартова сідла, який меч… Ха… Диво!

— Геть! — гримнув Дакр Сіліфант. — Не лапати! Куди цапалками до чужого добра? Дівчини також не чіпати, не мацати, не чинити ані негідностей, ані образ! Трохи більше поваги. Невідомо, чи не мусимо ми її на світанку стратити. Нехай же хоча б до того часу спокій взнає.