Розділ 10

— Давно ти не показувався, Ріенсе, — сказав. — Я вже почав перейматися, чи не сталося з тобою якесь нещастя.

Ударив дзвін кордегардії, сигнал зміни вартових. Сестри Скарра мелодійно хропіли. Кохут плямкав крізь сон, обіймаючи табурет.

Він грав крутого, пригадала собі Кенна, удавав відважного, увесь той Ріенс. Чаклун Ріенс, перетворений на вареник і прив’язаний до столових ніжок голими п’ятками догори. Грав крутого, але нікого не надурив, а мене — менше за інших. Пугач попередив, що то чаклун, тож я плутала йому думки, аби не міг чарувати чи покликати магічну допомогу. При оказії — я його читала. Він боронив доступ, але як нюхнув диму від вогнища, на якому розжарювалося залізо, його магічні блокади й охорони репнули по всіх швах, наче старі підштаники, а я могла читати його, як хотіла. Думки його нічим не відрізнялися від думок інших, кого я читала у таких само ситуаціях. Думки людей, яких за мить стануть катувати. Думки, що розбігалися, тремтіли, сповнені страху й розпачу. Думки холодні, слизькі, мокрі й смердючі. Наче нутрощі трупа.

І все ж, коли йому витягнули кляп, чаклун Ріенс намагався грати крутого.

— Ну добре, Скеллене! Ти мене впіймав, ваша взяла! Вітаю. Низький поклон техніці, фаховості й професіоналізму. Чудово ти вишколив людей, позаздрити можна. А тепер прошу мене звільнити з цієї невигідної позиції.

Пугач підсунув собі стілець, усівся на нього верхи, сперши сплетені долоні й підборіддя на спинку. Дивився на бранця згори. І мовчав.

— Накажи мене звільнити, Скеллене, — повторив Ріенс. — А тоді попроси звідси підлеглих. Те, що я маю сказати, — воно виключно для твоїх вух.

— Пане Брігдене, — запитав Пугач, не повертаючи голови. — Який там колір у заліза?

— Ще хвилинку, пане коронере.

— Пані Сельборн?

— Непросто його зара’ читати, — стенула плечима Кенна. — Занадто вже він боїться, страх усі інші думки глушить. А думок тих стільки, що аж йой! Причому кілька таких, які він намагається приховати. За магічними завісами. Але воно для мене зовсім не важко, можу…

— Не буде цього потрібно. Спробуємо класично, червоним залізом.

— На дідька! — завив шпигун. — Скеллене! Ти хіба не маєш наміру…

Пугач нахилився, обличчя його трохи змінилося.

— По-перше: «пане Скеллене», — вицідив він. — По-друге: так, саме збираюся наказати припалити тобі п’ятки, Ріенсе. І зроблю я це з невимовним задоволенням. Бо стану сприймати те як прояв історичної справедливості. Можу закластися, що ти не розумієш.

Ріенс мовчав, тож Скеллен продовжив:

— Бач, Ріенсе, я радив Ваттьє де Рідо припекти тобі п’ятки вже тоді, сім років тому, коли ти лазив до імперської розвідки, наче пес, скавчав про ласку й привілей буття зрадником і подвійним агентом. Поновив я ту пораду чотири роки тому, коли ти без мила ліз у сраку Емгирові, ставши посередником у контактах із Вільгефорцом. Коли ти за нагоди полювання на Цінтрійку піднявся від звичайного малого зрадника до ледве не першого резидента. Я закладався з Ваттьє, що як тебе припекти — то ти розповіси, кому служиш… Ні, погано кажу. Що ти перерахуєш усіх, кому служиш. І всіх, кого ти зраджуєш. А тоді, говорив я, побачиш, Ваттьє, як ти здивуєшся, у скількох пунктах збіжуться обидва списки. Але що ж, Ваттьє де Рідо мене не послухав. Тепер, вважаю, жаліє. Але ще нічого не втрачено. Я тебе тільки трохи припечу, а коли вже дізнаюся, що знати хочу, віддам тебе у розпорядження Ваттьє. А він уже й шкіру з тебе спустить: потроху, малесенькими фрагментами.

Пугач вийняв з кишені хустку й флакончик парфумів. Густо покропив хусточку й приклав її до носа. Парфум приємно пахнув мускусом, утім, Кенну потягнуло блювати.

— Залізо, пане Брігдене.

— Я слідкую за вами за дорученням Вільгефорца! — закричав Ріенс. — Ідеться про дівчину! Слідкуючи за вашим загоном, я мав надію обігнати вас, дістатися першим до того мисливця за нагородами! Я мав спробувати виторгувати у нього дівчину! У нього, не у вас! Бо ви хочете її вбити, а Вільгефорцу вона потрібна живою! Що ще хочете знати? Я скажу! Я все скажу!