Розділ 5

— Ангулемо, — повернувся у сідлі Ґеральт. — Заткнися.

— Як скажеш. — Ангулема миттєво заспокоїлася. — Тобі можна наказувати. Ти мене з ями дістав, вирвав із пазурів пана Фулько. Я тебе слухаюся, ти зараз отаман, у ганзі головний…

— Заткнися, прошу.

Ангулема забурмотіла під ніс, перестала підганяти Драакуля й залишилася позаду, тим більше що Ґеральт і Регіс прискорилися, наздоганяючи Любистка, Кагіра й Мільву, які їхали в авангарді. Їхали вони у бік гір, берегом річки Неві, що звивала камінням і порогами каламутні, жовто-коричневі після останніх дощів води. Не були вони самі. Досить часто вони минали — або їх випереджали — ескадрони нільфгардської кавалерії, поодиноких вершників, вози поселенців і каравани купців.

На півдні, щоразу ближче і щоразу страшніше, поставали гори Амелл. І шпичаста вершина Горгони, Гори Диявола, що тонула у хмарах, які швидко затягували небо.

— Коли їм скажеш? — запитав вампір, показуючи поглядом на трійцю, яка їхала попереду.

— На стоянці.

Любисток був першим, хто подав голос, коли Ґеральт скінчив розповідати.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав. — Та дівчина, Ангулема, яку ти охоче й безтурботно приєднав до нашої дружини, — то злодійка. Аби врятувати її від кари — заслуженої, до речі, — ти погодився на колаборацію з Нільфгардом. Дав себе найняти. Та що там — не тільки себе, ти нас усіх найняв. Ми всі маємо допомогти нільфгардцям схопити чи вбити якогось місцевого вбивцю. Коротко: ти, Ґеральте, став нільфгардським найманцем, мисливцем за нагородами, платним убивцею. А ми — зробилися твоїми аколітами… Або посіпаками…

— Ти маєш неймовірний талант до спрощення, Любистку, — пробурмотів Кагір. — Чи ти справді не розумієш, про що йдеться? Чи просто балакаєш заради самої балаканини?

— Мовчи, нільфгардцю. Ґеральте?

— Почнемо з того, — відьмак кинув у вогнище патик, яким він уже деякий час грався, — що у справі, яку я маю намір зробити, допомагати мені ніхто не повинен. Я можу все вирішити сам. Без аколітів і посіпак.

— А ти яндрус, дядьку, — одізвалася Ангулема. — Але ганза Солов’я — то двадцять і ще четверо файних горлорізів, вони навіть відьмака так щоб дуже не злякаються, а якщо про мечі мова йде, то нехай би й правдою було, що про відьмаків балакають, ніхто сам-один проти двох дюжин не вистоїть. Ти мені життя врятував, тож я тобі тим самим відплачу. Застереженням. І допомогою.

— Що воно, в дідька, таке — та ганза?

— Aen hanse, — пояснив Кагір, — то вашою мовою збройна дружина, але така, де всі пов’язані дружбою…

— Компанія?

— Власне. Слово, як бачу, увійшло до тутешнього жаргону…

— Ганза — то ганза, — перервала Ангулема. — А по-нашому — гуляйполе або гасса. Про що тут балакати? Я серйозно застерігаю. Немає шансу одному проти цілої ганзи. До того ж не знаючи ані Солов’я, ані взагалі нікого у Бельгавені й довкола, ні ворогів, ні друзів чи союзників. Не знаючи їздень, які до міста ведуть, — а ведуть там різні. Я так кажу: не дасть собі відьмак ради сам, зіхер. Не знаю, які тут панують звичаї, але я відьмака самого не залишу. Він мене, як ото сказав дядько Любисток, охоче й безтурботно прийняв до дружини вашої, нехай я і злочинниця… Бо все ж у мене вся гира фурдиґарнеє смердить, помити не було як… Відьмак, ніхто інший, мене з тої фурдиґарні витягнув на світ денний. За що я йому зреванжуватися мушу. Тому я його самого не залишу. Поведу його до Бельгавену, на Солов’я і на того напівельфа. Разом із ним я піду.

— Я також, — сказав відразу Кагір.

— І я також! — різко сказала Мільва.