Розділ 5

— Як це?

— Гомер Страгген, прозваний Солов’єм, — це винятково небезпечний лотр. Жорстокий і нахабний, хитрий і розумний, а при тому — щасливий. Його безкарність під’юджує інших. Я мушу з тим покінчити. Тому я пішов із Ангулемою на угоду. Обіцяв їй, що коли у результаті її визнання Солов’я буде взято, а його шайку — розбито, Ангулема буде повішена.

— Перепрошую? — Відьмак здивувався. — Це так виглядає тут інститут коронного свідка? Взамін на співпрацю із владою — мотузка? А за відмову від співпраці — що?

— Паля. Із попереднім вирізанням очей і шарпанням грудей розжареними щипцями.

Відьмак не сказав ані слова.

— Це зветься — приклад жахом, — за хвилину сказав Фулько Артевельде. — Справа у боротьбі з бандитизмом абсолютно необхідна. Чому ж то ви стискаєте кулаки так, що я майже чую, як суглоби хрустять? Може, ти волієш гуманне вбивство? Але обираєш ти його, б’ючись із істотами, що, хоч як би воно зараз прозвучало, вбивають також гуманно. Мене на таке не стане. Я бачив купецькі каравани й оселі, пограбовані Солов’єм і йому подібними. Бачив, що роблять людям, аби вони вказали тайники чи видали магічні паролі до шкатулок і замків. Я бачив жінок, у яких Соловей ножем перевіряв, чи не приховали вони, бува, коштовності. Бачив людей, яким робили ще гірші речі лише для розбійницької забави. Ангулема, чия доля тебе так зворушує, брала участь у таких забавах — це точно. Вона досить довго була у банді. А якби не чистий випадок, якби не те, що вона з банди втекла, ніхто б не довідався про засаду в Бельгавені й ви познайомилися б іншим чином. Може б, то вона вистрілила тобі у спину з арбалету.

— Не люблю тих «можебів». Вам відома причина, через яку вона втекла з шайки?

— Її признання щодо цього досить мутні, а моїм людям не хотілося розбиратися. Але всі знають, що Соловей — то чоловік, який зводить жінок до ролі, сказав би я так, першоприродної. Якщо інакще в нього не виходить, нав’язує ту роль жінкам силою. Крім того, там, напевне, дійшло до поколінного конфлікту. Соловей — чоловік зрілий, а остання компанія Ангулеми — це цуценята, як і сама вона. Але то пусті розмови, воно аніскільки мене не обходить. А тебе, дозволю собі запитати, чому воно так обходить? Чому від першого погляду Ангулема викликає у тебе настільки живі емоції?

— Дивне запитання. Дівчина доносить про замах, який начебто готується на мене її колишніми товаришами за дорученням якогось напівельфа. Справа сама по собі небувала, бо я не маю жодних старих суперечок із жодними напівельфами. Дівчина забагато знає, із якими товаришами я подорожую. Із такими подробицями, як те, що трубадур носить ім’я Любисток, а у жінки — відрізана коса. Та коса, власне, призводить до того, що я підозрюю в усьому тому брехню або провокацію. Це було б дуже просто — дістати когось із тих бортників, із якими я мандрував останній тиждень. І швидко інсценувати…

— Досить! — Артевельде гепнув кулаком об стіл. — Щось надто ти тут розбалакався, пане. Значить, це я нібито мав тут щось інсценувати? А заради чого? Аби вас обдурити, спіймати? Тільки на злодії капелюх горить, пане відьмаче. Тільки на злодії!

— То ж дайте мені інше пояснення.

— Ні, то ви мені його дайте!

— Мені прикро. У мене такого немає.

— Я міг би дещо сказати. — Префект злостиво усміхнувся. — Але навіщо? Поговоримо серйозно. Мене не цікавить, хто хоче бачити тебе мертвим — і навіщо. Немає мені діла й до того, звідки той хтось має про тебе таку пречудову інформацію, аж до кольору й довжини волосся включно. Скажу ще більше: я міг би взагалі не повідомляти тобі про той замах, відьмаче. Я міг би спокійно сприйняти твою компанію як принаду для Солов’я — яка нічого собі не знає. Слідкувати, чекати, поки Соловей проковтне гачок, волосінь, грузило й поплавець. І тоді взяти його тепленьким. Бо то про нього мені йдеться, він для мене важливий. І що, як би ви всі тоді гризли землю? Ха, необхідне зло, собівартість!

Він замовчав. Ґеральт не коментував.

— Бач, пане відьмаче, — продовжив за хвилину префект. — Я заприсягав собі, що у цих землях запанує закон. За будь-яку ціну й будь-якими методами, per fas et nefas[18]. Бо закон — то не юриспруденція, не товстезна книжка, повна параграфів, це не філософскі трактати, не пихата дурня про справедливість, не пусті фрази про мораль і етику. Закон — це безпечні шляхи й гостинці. Це міські завулки, якими можна мандрувати навіть після заходу сонця. То постоялі двори й корчми, з яких можна вийти до сральника, залишивши кошіль на столі, а дружину за столом. Закон — то спокійний сон людей, які впевнені, що розбудить їх півень, який співає, а не півень червоний! А для тих, хто закон порушує, — мотузка, сокира, паля і червоне залізо! Кара і страх для інших! Тих, хто право порушує, належить хапати й карати. Усіма доступними методами й засобами… Гей, відьмаче! Чи несхвалення, яке вимальовується на твоєму обличчі, має стосунок до мети чи методу? Думаю, що до методу! Бо методи критикувати легко, але хотілося б жити у безпечному світі, вірно ж? Ну, відповідай!

— Немає про що говорити.

— Я вважаю, що є.

— Мені, пане Фулько, — спокійно сказав Ґеральт, — навіть подобається світ з вашого видіння і ваших ідей.

— Правда? Твоя міна свідчить про дещо інше.