Розділ 5

— Ґеральте, — сказав Любисток. — А чи ти, бува, не зайшов трохи задалеко?

— Хай говорить, — надув губи Кагір. — Хай мовить. Хай не тримає у собі.

— Не могли ми зрозуміти, — Ґеральт пройшовся поглядом по обличчях компаньйонів, — як могло дійти до отієї помилки у підрахунку. Ви знаєте, про що мова. Про те, що нас п’ятеро, а не четверо. Вважали ми, що хтось просто помилився: таємничий напівельф, розбійник Соловей або Ангулема. А якщо відкинути версію помилки? Тоді насувається така версія: дружина нараховує п’ятьох, але Соловей має вбити тільки чотирьох. Бо п’ятий — то союзник убивць. Хтось, хто постійно інформує їх про рухи дружини. Від початку, від моменту, коли після поїдання славетної рибної юшки та дружина сформувалася. Прийнявши у себе нільфгардця. Нільфгардця, який мусив дістати Цірі, мусив віддати її імператору Емгиру, бо від того залежить його життя і подальша кар’єра…

— Виходить, я не помилявся, — повільно промовив Кагір. — Виходить, я і є зрадником? Підлим лукавим перевертнем?

— Ґеральте, — знову відізвався Регіс. — Вибач за щирість, але твоя теорія — дірява, наче старе решето. А ідея твоя — я вже про те мовив — є поганою.

— Я — зрадник, — повторив Кагір, наче не почувши слів вампіра. — Втім, як розумію, доказів моєї зради — ніяких, є тільки каламутні підозри й відьмачі домисли. Як розумію, саме на мене спаде тягар доведення моєї невинності. То мені доведеться доводити, що я не верблюд. Так?

— Без пафосу, нільфгардцю! — гарикнув Ґеральт, стаючи перед Кагіром і шмагаючи його поглядом. — Якби я мав доказ твоєї вини, то не витрачав би час на гадання, а розрубав би тебе на шматочки, наче оселедець! Знаєш принцип cui bono[19]? То відповіси мені: у кого, крім тебе, була хоча б одна причина, аби зрадити? Хто б, окрім тебе, отримав би від зради хоча б що-небудь?

Від купецького каравану пролунав гучний протяглий тріск. На чорному небі зірчано вибухнув червоно-золотий феєрверк, ракети вистрелили роєм золотих бджіл, опали кольоровим дощем.

— Я не верблюд, — сказав молодий нільфгардець звучним міцним голосом. — На жаль, довести цього я не можу. Можу зробити дещо інше. Те, що пристало мені, те, що зробити я мушу, коли мене оббріхують і зневажають, коли плямують мій гонор і принижують мою гідність.

Рух його був блискавичним і все ж не зашкодив би відьмаку, якби не хворе коліно, що стримувало рухи. Тому ухиляння Ґеральту не вдалося, і кулак у кавалерійській рукавичці вдарив його у щелепу з такою силою, що він полетів назад і гепнувся просто у вогнище, підіймаючи хмару іскор. Скочив, через біль у коліні знову надто повільно. Кагір був уже поруч. І цього разу відьмак не зумів навіть ухилитися, кулак гепнув його у бік голови, а в очах блиснули кольорові феєрверки, красивіші навіть за ті, які запускали купці. Ґеральт огидно вилаявся і кинувся на Кагіра, обхопив його й повалив на землю, вони покотилися по камінцях, б’ючи один одного кулаками, аж відлуння йшло.

І все те у непевному, примарному світлі штучних вогнів, що блискали на небі.

— Припиніть! — верещав Любисток. — Припиніть, ви, кляті ідіоти!

Кагір нарешті вибив землю з-під ніг Ґеральта, гепнув його, коли той намагався підвестися, у зуби. Ще й додав — аж задзвеніло. Ґеральт згорнувся, напружився і копнув його, втім, у пах не поцілив, поцілив у стегно. Вони схопилися знову, перекинулися, покотилися, б’ючи один одного куди прийдеться, осліплені ударами й курявою, що лізла їм в очі.

І раптом роз’єдналися, покотилися у різні боки, ховаючи голови від свисту ударів.

Мільва, знявши зі стегон товстий шкіряний ремінь, схопившись за клямру, закрутивши шкіру навколо зап’ястка, підскочила до войовників і почала їх шмагати, з-за голови, з усіх сил, не жаліючи ані ременя, ані руки. Ремінь свистів і з сухим лясканням спадав на руки, плечі й спини і Кагіра, і Ґеральта. Коли ті розділилися, Мільва стрибала від одного до іншого наче коник, продовжуючи лупити їх справедливо, так, аби жоден не отримав менше чи більше за іншого.

— Ви дурні дурнуваті! — кричала, із лясканням луплячи Ґеральта через спину. — Дурбецели дурбецельні! Ото я вас розуму навчу, обох! Досить! — кричала ще голосніше, шмагаючи Кагіра по руках, якими той заслоняв голову. — Пройшло вам? Заспокоїлися?

— Уже! — завив відьмак. — Досить!

— Досить! — вторував йому Кагір, згорнувшись у клубок. — Вистачить!

— Вистачить, — сказав вампір. — І справді вже вистачить, Мільво.

Лучниця дихала важко, витираючи лоба кулаком із намотаним ременем.