Розділ 5

Любисток притиснув до грудей тубус із рукописом, із яким він останнім часом не розлучався ані на мить навіть. Опустив голову. Було видно, що він бореться з думками. І що думки виграють.

— Не медитуй, поете, — лагідно сказав Регіс. — Адже тобі соромитися немає чого. До участі у кривавому бою на мечах і ножах ти придатний навіть менше за мене. Не вчили нас калічити ближніх залізом. Надто… Я надто…

Він підвів блискучі очі на відьмака й Мільву.

— Я боягуз, — визнав коротко. — Якщо не буду мусити, не хотілося б мені ще раз пережити, що було там, на поромі й мосту. Ніколи. Тому прошу виключити мене з бойової групи, що йде до Бельгавену.

— З того порому й мосту, — глухо відізвалася Мільва, — ти витаскав мене на спині, як слабість мені ноги відібрала. Будь там замість тебе якийсь боягуз, він би мене саму лишив та втік. Але нє було там ніякого боягуза. Зате був там ти, Регісе.

— Добре ти сказала, тіточко, — із переконанням сказала Ангулема. — Слабо здогадуюся, про що мова, але добре сказано.

— Я тобі ніяка нє тіточка! — Очі Мільви зловороже блиснули. — Слідкуй за словами, панно! Ще раз мене так назвеш — побачиш, шо буде!

— Що я побачу?

— Спокійно! — різко промовив відьмак. — Досить того, Ангулемо! Бачу, вас усіх треба до порядку закликати. Скінчився час мандрування наосліп, до горизонту, бо ану ж там, за горизонтом, щось є. Настав час конкретних дій. Час різання горлянок. Бо нарешті є кому їх різати. Ті, що досі не зрозуміли, нехай відають: у нас нарешті з’явився поряд конкретний ворог. Напівельф, який бажає нашої смерті, є агентом ворожих до нас сил. Дякуючи Ангулемі, ми попереджені, а попереджений — то озброєний, як прислів’я каже. Я мушу дістатися до того напівельфа й вичавити з нього, за чиїм він наказом діє. Чи ти нарешті зрозумів, Любистку?

— Здається, — спокійно сказав поет, — що розумію я більше й краще за тебе. Без жодного діставання і вичавлення здогадуюся я, що отой таємничий напівельф діє за наказом Дійкстри, якого ти на моїх очах скалічив на Танедді, зламавши йому ногу в суглобі. Дійкстра після рапорту маршала Віссегерда, безсумнівно, вважає нас нільфгардськими шпигунами. А після нашої втечі з корпусу лирійських партизанів королева Мева, безсумнівно, дописала кілька пунктів до списку наших злочинів…

— Помилка, Любистку, — тихо втрутився Регіс. — То не Дійкстра. І не Віссегерд. І не Мева.

— Тоді хто?

— Будь-яке судження та висновок були б зараз завчасними.

— Погоджуюся, — вицідив холодно відьмак. — Тому справу треба дослідити на місці. А висновки витягнути з аутопсії.

— А я, — не відступав Любисток, — і далі вважаю, що то думка погана й ризикована. Добре, що ми були попереджені про засідку, що ми про неї знаємо. Якщо знаємо, то й оминемо її широким колом. Нехай той ельф чи напівельф чекає нас скільки влізе, а ми підемо своїм шляхом…

— Ні, — перервав відьмак. — Кінець дискусіям, мої дорогенькі. Кінець анархії. Прийшов час, аби наша… ганза… отримала врешті ватажка.

Усі, не виключаючи Ангулему, дивилися на нього зі сповненим вичікування мовчанням.

— Я, Ангулема і Мільва, — сказав він, — їдемо до Бельгавену. Кагір, Регіс і Любисток повертають на долину Сансретур і їдуть до Туссану.

— Ні, — швидко сказав Любисток, міцніше стискаючи тубус. — Нізащо. Я не можу…

— Заткнися. Це не диспут. Це був наказ ватажка ганзи! Ви їдете до Туссану, ти, Регіс і Кагір. Там на нас чекаєте.