Розділ 5

— Світ з вашого видіння — то світ саме для відьмака. Ніколи у ньому не забракне для відьмака роботи. Замість кодексів, параграфів і пустих фраз про справедливість ваша ідея сіє безправ’я, анархію, свавілля й користь корольків і самодурів, ревносні старання кар’єристів, що бажають сподобатися зверхникам, засліплена мстивість фанатиків, жорстокість катів, реванш і садистська помста. Видіння ваше — то світ жаху, світ, у якому люди бояться виходити після заходу сонця через страх не перед бандитами, а перед вартовими закону, бо завжди ефектом великого полювання на бандитів є те, що бандити аж бігом вступають до лав захисників закону. Ваше бачення — то світ хабарництва, шантажу і провокацій, світ коронних свідків і свідків фальшивих. Світ шпигунства й вимушених зізнань. Доносительства і страху перед доносом. І неминуче прийде день, коли у вашому світі розшарпають щипцями груди не тієї особи, коли повісять когось невинного чи посадять його на палю. І тоді це вже буде світ злочину.

— Кажучи коротко, — закінчив він, — світ, у якому відьмак почуватиметься, наче риба у воді.

— Прошу, — сказав після хвилини мовчання Фулько Артевельде, тручи сховану за шкіряним клаптиком очну ямку. — Ідеаліст! Відьмак. Професіонал. Убивця за фахом. І при тому — ідеаліст. І мораліст. Це небезпечно із твоїм фахом, відьмаче. То знак, що ти починаєш зі свого фаху виростати. Якогось дня завагаєшся, чи рубати стригу: бо а ну ж то невинна стрига? Бо а ну ж то сліпа помста й сліпий фанатизм? Не бажаю тобі, аби до того дійшло. А якби колись… того я тобі також не бажаю, але ж воно можливе… якби хтось жорстоким і садистським чином скривдив близьку тобі особу, я охоче повернувся до цієї нашої розмови, до проблематики кари, пропорційної до провини. Хтозна, чи настільки ж сильно розходилися б ми тоді у поглядах? Але сьогодні, тут, зараз, це не стане предметом роздумів чи дебатів. Сьогодні ми станемо мовити про конкретику. А конкретикою є ти.

Ґеральт трохи звів брови.

— Нехай ти досить насмішкувато відгукнувся про мої методи й про моє бачення світу законності, але ти, мій дорогоцінний відьмаче, послужиш реалізації цього бачення. Повторюю: я присягався собі, що ті, хто порушує закон, отримують своє. Усі. Від того манюпаса, що обманює на торгу з вагами, до того, хто рубнув десь по дорозі транспорт луків і стріл для війська. Розбійники, крадії, злодії, нападники. Ті, хто голосно зветься войовниками за свободу, терористи з організації «Вільні Стоки». І Соловей. Передусім — Соловей. Солов’я мусить спіткати кара, а засоби мені байдужі. Аби швидше. Поки не оголосили амністію і він не вивернувся… Відьмаче, я вже з місяць чекаю на щось, що дозволить мені випередити його хоча б на хід. Що дозволить мені керувати ним, зробити так, щоби він зробив помилку, ту єдину рішучу помилку, яка його знищить. Я маю говорити далі чи ти вже про все здогадався?

— Здогадався, але говоріть.

— Таємничий напівельф, начебто ініціатор і підбурювач замаху, застерігав Солов’я перед відьмаком, наголошував на обережності, радив полишити завзятість, бундючну нахабність і фанфаронство. Знаю, що не без причини. Втім, це застереження піде на марне. Соловей зробить помилку. Атакує попередженого вже відьмака, готового до захисту. Атакує відьмака, який на атаку чекатиме. І те буде кінцем розбійника Солов’я. Хочу укласти з тобою домовленість, Ґеральте. Будеш моїм коронним відьмаком. Не переривай. Домовленість проста: кожна сторона зобов’язується і кожна зобов’язань дотримується. Ти прикінчиш Солов’я. А я взамін…

Він замовк на хвилину, хитро усміхаючись.

— Я не стану розпитувати, хто ви всі такі, звідки прибули, куди й навіщо мандруєте. Не запитаю, чому один із вас мовить із ледь помітним нільфгардським акцентом, а від другого інколи тікають собаки й коні. Не накажу відібрати у трубадура Любистка тубус із записками, не стану перевіряти, про що ті записки говорять. А імператорську контррозвідку проінформую про вас, лише коли Соловей буде мертвим або у моєму підвалі. Навіть пізніше — навіщо мені поспішати? Дам вам час. І шанс.

— Шанс на що?

— На те, щоб дістатися до Туссану. До того смішного князівства, чиї кордони не насмілюється порушувати навіть нільфгардська контррозвідка. А потім багато що може змінитися. Буде амністія. Може, буде перемир’я за Яругою. Може, навіть довгий мир.

Відьмак довго мовчав. Покалічене обличчя префекта було нерухомим, око його палало.

— Згода, — сказав нарешті Ґеральт.

— Без торгу? Без умов?

— Із двома.

— А як би інакше. Слухаю.

— Спершу я мушу на кілька днів поїхати на захід. Над озеро Мондуїрн. До друїдів, бо ж…

— Чи ти дурня з мене робиш? — різко обірвав Фулько Артевельде. — Чи ти мене надурити хочеш? Який ще захід? Куди твій шлях веде — то кожен відає! У тому числі й Соловей, який власне на твоєму шляху поставить засідку. На півдні, у Бельгавені, у місці, де долину Неві перетинає долина Сансретур, що веде до Туссену.

— Чи те має значити…

— …що над Лох Мондуїрн друїдів немає. Уже близько місяця. Помандрували вони долиною Сансретур до Туссану, під крило й опіку княжни Анарієтти з Боклера, що має слабкість до різноманітних чудаків, безумців та дивакуватих осіб. Охоче надає таким притулок у своїй казковій країнці. Та ти ж про те знаєш, відьмаче. Не роби з мене дурня. Не намагайся мене підманути!