Розділ 5

— У ньому я бачила гору, велику, прямовисну, гранчасту, наче кам’яний ніж. Бачила Ґеральта. Чула, що він говорить. Дуже докладно. Кожне слово, наче була поряд із ним. Пам’ятаю, я хотіла крикнути, що все те неправда, що він жахливо помилився… Що помилився в усьому! Адже не було ще Еквінокції, тож, навіть коли й сталося так, що в Еквінокцію я померла, не можна оголошувати мене мертвою раніше, бо я ж іще жива. І не можна звинувачувати Йеннефер і говорити про неї такі речі…

Вона замовкла на мить, погладила кота, сильно шморгнула носом.

— Але я не могла промовити ані слова. Навіть дихати я не могла… Наче тонула. І тоді прокинулася. Останнє, що я бачила, що пам’ятала з того сну, була трійця вершників. Ґеральт і ще двоє, що мчали ущелиною, зі стін якої спадали гірські водоспади…

Висогота мовчав.

Якби по сутінках хтось підкрався до хати із запалою стріхою, якби зазирнув через шпарину в віконниці, то побачив би у скупо освітленій хаті сивобородого старця, що зосереджено слухає розповідь попелястоволосої дівчини зі щокою, знівеченою паскудним шрамом.

Побачив би чорного кота, який лежить на колінах у дівчини, ліниво мурчить, випрошуючи, аби його гладили, — до утіхи мишей, що гарцювали по хаті.

Але того ніхто не міг побачити. Хата із запалою і замшілою стріхою була добре прихована серед туманів, серед безкрайніх трясовин Переплуту, куди ніхто не відважувався заходити.