Розділ 5

— Не стану намагатися, — повільно промовив Ґеральт. — Даю слово, що не намагатимуся. Завтра рушаю до Бельгавену..

— Чи ти ні про що не забув?

— Ні, не забув. Моя друга умова — хочу Ангулему. Зробиш для неї амністію і випустиш із темниці. Коронному відьмаку потрібен свій коронний свідок. Швидко, погоджуєшся чи ні?

— Погоджуюся, — майже відразу відповів Фулько Артевельде. — В мене немає виходу. Ангулема — твоя. Бо я ж знаю, що ти вирішив співпрацювати зі мною тільки заради неї.

Вампір, що їхав пліч-о-пліч із Ґеральтом, слухав уважно і не перебивав. Відьмак не помилявся в його проникливості.

— Нас п’ятеро, а не четверо, — підсумував він швидко, щойно Ґеральт закінчив оповідати. — Уп’ятьох ми мандруємо з кінця серпня, уп’ятьох перейшли Яругу. А косу Мільва відрізала собі тільки у Заріччі. Якийсь тиждень тому. Твоя світловолоса протеже про косу Мільви знає. Але не дорахувалася, що нас п’ятеро. Дивно.

— Але чи найдивніше у всій цій історії?

— Отож бо. Найдивніше — це Бельгавен. Містечко, у якому нібито поставили нам засідку. Містечко, що лежить глибоко у горах, на перетині долини Неві й перевалу Теодуль…

— Куди ніколи ми не планували їхати, — закінчив відьмак, підганяючи Плітку, що почала відставати. — Три тижні тому, коли отой розбійник Соловей приймав від якогось там напівельфа доручення на моє вбивство, були ми в Анґрені, прямували до Каед Ду, лякаючись трясовин Їзгіта. Ми навіть не знали, чи доведеться нам перейти Яругу. До диявола, ми ще й сьогодні вранці не знали…

— Ми знали, — перервав вампір. — Ми знали, що ми шукаємо друїдів. Як нині вранці, так і три тижні тому. Той таємничий напівельф організовує засідку на дорозі, що веде до друїдів, упевнений, що саме тим шляхом ми і прямуватимемо. Він просто…

— …краще від нас знає, куди той шлях веде. — Відьмак підхопив на півслові. — Звідки ж він те знає?

— Про це його треба буде запитати. Саме тому ти погодився на пропозицію префекта, я правий?

— Авжеж. Розраховую я, що трохи мені вдасться погомоніти з тим паном напівельфом, — паскудно усміхнувся Ґеральт. — Утім, поки до того дійде, не приходить тобі у голову ніяке пояснення? Чи не напрошується якесь саме по собі?

Вампір якийсь час мовчки на нього споглядав.

— Не подобається мені те, що ти говориш, Ґеральте, — сказав він нарешті. — Не подобається мені те, що ти думаєш. Вважаю я, що це — недоречна думка. До якої ти прийшов поспішно, без того, щоб усе обдумати. Думка, що випливає з упереджень та неприязні.

— А чим же можна було б пояснити…

— Будь чим, — урвав Регіс тоном, якого Ґеральт ніколи у нього не чув. — Будь-чим, тільки не тим. Чи ти, бува, не береш до уваги можливість, що твоя світловолоса протеже просто бреше?

— Ну-ну, дядьку! — крикнула Ангулема, що їхала за ними на мулі на ім’я Драакуль. — Не звинувачуй мене у брехні, якщо довести не можеш!

— Я не твій дядько, дорогенька дитинко.

— А я не твоя дорогенька дитинка, дядьку!