Розділ 5

— То є якась причина, з якої ти їх здаєш? — усміхнувся відьмак. — Особисті порахунки?

Очі дівчини звузилися, спухлі губи паскудно скривилися.

— Хрін там тобі до порахунків моїх, дядьку! А тим, що здаю їх, я тобі життя рятую, нє? Тобі б подякувати треба!

— Дякую. — Ґеральт знову випередив наказ про биття. — Хотів би я лише зауважити, що коли це порахунки, то твоя правдивість маліє, коронний свідку. Люди здають інших, щоб врятувати шкуру та життя, але брешуть, коли бажають помститися.

— У нашої Ангулеми немає жодного шансу врятувати життя, — перервав Фулько Артевельде. — Але шкіру вона, вірно, врятувати хоче. Для мене це цілком можливий мотив. Що, Ангулемо? Бажаєш врятувати шкіру, га?

Дівчина стиснула губи. І явно зблідла.

— Бандитська відвага, — із презирством промовив префект. — А водночас — босяцька. Нападати при перевазі, грабувати слабких, убивати беззбройних, аякже. А от глянути смерті в очі — то вже важче. Того вже вона не зуміє.

— Ще побачимо! — гарикнула вона.

— Побачимо, — серйозно кивнув Фулько. — І почуємо. Усі легені ти на ешафоті викричиш, Ангулемо.

— Ви обіцяли помилування.

— Й обіцянки дотримаюся. Якщо те, у чому ти призналася, виявиться правдою.

Ангулема шарпнулася на стільці, вказуючи на Ґеральта, здавалося, рухом усього худого тільця.

— А це, — крикнула, — що таке? Неправда? Хай заперечить, що він не відьмак і не Ґеральт! Буде мені тут балакати, що я, мовляв, малоправдива! То нехай їде до Бельгавену — буде там найкращий доказ, що я не брешу! Труп його вранці у канаві знайдете. Тільки ж тоді скажете, що я злочин не попередила, а тому — ніякого помилування! Так? Шахраї ви, сука! Шахраї, і все тут!

— Не бийте її, — сказав Ґеральт. — Прошу.

У голосі його було щось таке, що затримало на половині дороги піднесені руки префекта і стражника. Ангулема шморгнула носом, дивлячись пронизливо.

— Дякую, дядьку, — сказала. — Але биття — то мала справа: як хотять, то нехай б’ють. Мене змалечку били, я звикла. Як хочеш добрим бути, то підтвердь, що я правду кажу. Нехай слова дотримається. Нехай мене, сука, повісять.

— Заберіть її, — наказав Фулько, жестом стишуючи Ґеральта, що поривався протестувати.

— Нам вона вже не потрібна, — пояснив, коли залишилися вони самі. — Я знаю про все і надам вам пояснення. А потім попрошу про взаємність.

— Спершу, — голос відьмака був холодним, — поясніть, про що йшлося у тому галасливому фіналі, що скінчився дивним проханням про повішення. Як коронний свідок, дівчина ж своє зробила.

— Ще ні.