Розділ 5

— Туссан — для мене смерть, — без пихатості сказав трубадур. — Коли впізнають мене у Боклері, у замку — тут мені й кінець. Мушу вам признатися…

— Не мусиш, — рішуче урвав відьмак. — Запізно. Ти міг відступити, але не схотів. Залишився у дружині. Щоб рятувати Цірі. Чи не так?

— Так.

— Тому ти поїдеш із Регісом і Кагіром долиною Сансретур. Зачекаєте на нас у горах, поки що не переходячи кордону Туссану. А якщо… Якщо буде необхідним, мусите той кордон перейти. Бо у Туссані начебто перебувають друїди, ті самі, з Каед Ду, знайомі Регіса. Якщо буде необхідність, отримаєте у друїдів необхідну інформацію і рушите по Цірі… самі.

— Як то — самі? Ти передбачаєш…

— Не передбачаю, але розглядаю таку можливість. Так би мовити, про всяк випадок. Варіант, якщо тобі так до вподоби. Може, все пройде добре й нам не буде треба показуватися у Туссані. Але в разі чого… Важливо те, що до Туссану за вами не піде нільфгардська погоня.

— Ага, не піде, — втрутилася Ангулема. — Це дивно, але Нільфгард шанує рубежі Туссану. Я теж там колись від погоні рятувалася. Але тамтешні рицарі за Чорних не кращі! Вишукані, ґречні у мові, але швидкі до меча і спису. Та й кордони безустанку патрулюють. Звуться: мандрівні. По одному їздять, по двоє чи троє. І вибивають гультяйство. Чи то — нас. Відьмаче, у тих твоїх планах одну річ треба б змінити.

— Що саме?

— Якщо ми маємо вирушати до Бельгавену і стояти проти Солов’я, поїдете зі мною ти і пан Кагір. А з ними нехай їде тітка.

— І чому б то? — Геральт жестом заспокоїв Мільву.

— До тієї роботи жухів потрібно. Чого ти, тітко, скаженієш? Я знаю, що кажу! Як до чогось дійде, тре’ буде, може, на пострах діяти, а не тільки силою. А жоден з ганзи Солов’я не злякається трійці, у якій на одного хлопа дві баби приходяться.

— Поїде з нами Мільва. — Геральт стиснув пальці на передпліччі не на жарт розлюченої лучниці. — Мільва, не Кагір. Із Кагіром я їхати не хочу.

— І то чому? — майже одночасно запитали Кагір і Ангулема.

— Власне, — повільно промовив Регіс. — Чому б то?

— Бо немає в мене до нього довіри, — коротко заявив відьмак.

Мовчання, яке запало, було неприємним, важким, майже липким. Від лісу, під яким стояв купецький караван і група інших мандрівників, долинали підвищені голоси, крики й співи.

— Поясни, — сказав нарешті Кагір.

— Хтось нас зрадив, — сухо сказав відьмак. — Після розмови із префектом і після одкровень Ангулеми щодо цього сумнівів немає. А якщо добре подумати, то я доходжу висновку, що зрадник — серед нас. А для того, аби здогадатися, хто ним є, зовсім не треба довго роздумувати.

— Так мені здається, — нахмурився Кагір, — що ти дозволив собі натякати, що тим зрадником є я?

— Не приховую, — голос відьмака був холодним, — що думка така в мене з’явилася, авжеж. Багато що на те вказує. Багато б що те прояснило б. Дуже багато.