Розділ 52

— Але дехто це зрозумів і без твоїх слів.

— Руна?

У Єнса затряслися щоки, на губах з’явилася біла піна.

— Знаєш, Харрі, Руна володіла тим, що називається інтуїцією. Я називаю це спостережливістю. Тобі варто навчитися краще ховати свої думки, Харрі. Не розкриватися перед ворогом. Оскільки ти навіть не уявляєш собі, що ладна розповісти жінка, якщо ти погрожуєш відрізати їй те, що робить її жінкою. Адже вона встигла стати жінкою, хіба ні, Харрі? Ти…

— Чим ти їй погрожував?

— Соски. Відрізати їй соски. Що скажеш, Харрі?

Харрі підняв обличчя до неба й закрив очі, немов чекаючи на дощ.

— Я сказав щось не так, Харрі?

Він відчув подих гарячого повітря на своєму обличчі.

— Вона чекала тебе, Харрі.

— У якому готелі ти зупиняєшся, коли буваєш в Осло? — прошепотів він.

— Руна казала, що ти прийдеш і врятуєш її, що ти знаєш, що саме я її викрав. Плакала, як дитина, стукала своїм протезом, от сміхота. Потім…

Пролунали металеві звуки. Брязкіт. Знизу піднімалися по сходах. Харрі подивився на ніж, що засів у руці. Ні. Він озирнувся навколо. Голос Єнса різав йому слух. У животі засмоктало, у голові злегка зашуміло, немов він випив шампанського. Не роби цього, Холе, тримайся. Але він уже відчував це екстатичне почуття вільного падіння. І втратив над собою контроль.

Замок на ящику з інструментами подався з другого разу. От він, компресорний бур марки «Ваккер», легкий, не важче двадцяти кілограмів, заводиться миттєво, тільки-но натиснеш на кнопку. Єнс заморгав очима, зіниці його розширилися, тільки-но він почав усвідомлювати, що зараз станеться.

— Харрі, ти не можеш…

— Відкрий рот! — скомандував Харрі.

Залізне ревіння поглинуло й шум транспорту на шосе під ними, і крики в мегафон, і тупіт кроків на металевих сходах. Харрі переніс центр ваги вперед, розставив ноги, знову підняв обличчя до неба й заплющив очі. Пішов дощ.

Потім Харрі опустився на пісок. Ліг на спину, дивлячись у небо. Він був на березі, і вона питала, чи не намаже він їй спину, адже в неї така ніжна шкіра. Вона не хоче обгоріти на сонці. Обгоріти. І от вони тут, нагорі: кричать, тупотять по бетону, радісно клацаючи затворами. Він розплющив очі, і його засліпило світло ліхтарика, спрямоване прямо йому в обличчя. Потім ліхтар відвели убік, і він побачив силует Рангсана.

— Ну як?

— Не залишимо карієсу жодного шансу, — відповів Харрі й встиг відчути смак власної жовчі, перш ніж уміст шлунка наповнив рот і ніс.