Розділ 50

— Та, що на рекламі джинсів «Леві-Страус», знаєш?

Льокен нерухомо дивився в одну точку. Єнс зітхнув.

— Звичайно, ми ж не знавці мистецтва. Можливо, я й куплю собі кілька знаменитих полотен, коли все це закінчиться, може, це розбудить у мені інтерес до живопису. До речі, про те, коли все закінчиться: ти не знаєш, скільки має пройти часу, щоб було вже пізно пришивати тобі руку? Півгодини? Година? А може, ще довше, якщо ми покладемо обрубок у морозильник. Але, на жаль, у нас немає із собою льоду. Тобі пощастило, звідси до госпіталю Ансвут можна доїхати всього за чверть години.

Він зітхнув, присунувся ще ближче до вуха Льокена й заревів:

— ДЕ ХОЛЕ Й ЦЯ БАБА?

Льокен здригнувся, його обличчя спотворила болісна гримаса.

— Вибач, — сказав Єнс. І зняв шматочок жовтогарячого плода зі щоки Льокена. — Просто мені дуже важливо знати про це. Ви втрьох, хай там як, єдині, хто розуміє, як усе сталося, вірно?

Старий чоловік хрипло прошепотів:

— Вірно говориш…

— Що? — нахилився Єнс до його рота. — Що ти сказав? Повтори!

— Вірно говориш. Папая правда відгонить блювотинням.

Ліз схопилася руками за голову:

— Щодо Джима Лава. Ну не можу я уявити собі, як Брекке стоїть на кухні й підмішує в опіум синільну кислоту.

Харрі криво посміхнувся:

— Те саме сказав мені Брекке про Кліпру. Твоя правда, йому хтось допомагає, і цей хтось професіонал.

— Таких людей не шукають за оголошенням у газеті, це вже точно.

— Так.

— Може, якісь випадкові контакти. Адже він відвідує всякі сумнівні ігорні заклади. Або…

Він пильно глянув на неї.

— Що? — запитала вона.