Розділ 50

— Ну, — він приклав до лоба порожню склянку, — Брекке сам розповідав мені про це. Що ненавидить ризик, що ніколи не вступає в гру, якщо не знає напевно, що виграє.

— Здогадуюся, що ти вже зрозумів, як він убив посла!

— Спершу він спустився разом із послом на паркінг, про це свідчить секретарка. Потім піднявся звідти на ліфті, і це може підтвердити та дівчина, яку він мимохідь запросив на побачення. Імовірно, він убив посла на паркінгу, всадивши йому в спину саамський ніж, коли той відвернувся, сідаючи в машину. Брекке забрав ключі від машини, запхав труп у багажник, повернувся до ліфта й став чекати, коли засвітиться кнопка виклику, щоб забезпечити собі свідка, який підтвердить, що він, Брекке, піднімався разом із ним на ліфті.

— То він і дівчину запросив заради того, щоб вона його запам’ятала?

— Ясна річ. Якби в ліфті виявився хтось інший, він придумав би ще що-небудь. Потім він вимкнув свій телефон для вхідних дзвінків, щоб показати, наскільки зайнятий у себе в кабінеті, а сам знову спустився на ліфті в підземний паркінг і поїхав на посольській машині до Кліпри.

— Але як тільки він убив посла на паркінгу, це ж мало бути записане на відео?

— А чому, ти гадаєш, пропала відеоплівка? Зрозуміло, нікому й на думку не спало засумніватися в алібі Брекке, адже він сам забрав плівку в Джима Лава. Того вечора, коли ми зустріли його на боксі, він дуже поспішав в офіс. Але не для того, щоб поговорити з американськими клієнтами, а тому, що домовився із Джимом про перегляд плівки, де було записане вбивство посла. А перепрограмування таймера мало навести на думку, що хтось намагається зруйнувати його алібі.

— Чому він просто не знищив цей відеозапис?

— Тому що він перфекціоніст. Він знав, що який-небудь допитливий слідчий рано чи пізно виявить, що час запису не збігається із самим записом.

— Але як?

— Він використав запис іншого вечора, а поліція так чи інакше стала б допитувати охоронців паркінгу, і ті підтвердили б, що бачили, як машина посла третього січня проїхала повз відеокамери між п’ятою й пів на шосту вечора. Тоді стало б ясно, що плівка сфабрикована: адже машини на ній немає. Дощ і мокрі сліди від шин лише зробили свою справу, і ми виявили фальшивку раніше, ніж могли б.

— Ти хочеш сказати, що він тебе перехитрив?

— Що ж, як-небудь переживу, — знизав плечима Харрі. — А от Джим Лав скінчив погано. Йому заплатили за послугу отруєним опіумом.

— Тому що він був непотрібним свідком?

— Брекке, як відомо, не любить ризикувати.

— Який же його мотив?

Харрі шумно видихнув — ніби спрацювало пневматичне гальмо трейлера.

— Пам’ятаєш, ми обговорювали право розпоряджатися сумою в п’ятдесят мільйонів крон протягом шести років: чи був тут мотив для вбивства посла? Тоді ми цього мотиву не знайшли. Але от право одержати ці гроші на все життя, що залишилося, — відмінний мотив для Єнса Брекке вбити трьох чоловік. Відповідно до заповіту, Руна мала отримати гроші по досягненні повноліття, але там нічого не говорилося про те, що буде із грішми, якщо вона помре. Отже, вся сума дістанеться спадкоємцям, що залишилися. Тобто Хільде Мольнес. За заповітом, гроші тепер отримає вона.

— Як же Брекке збирався вилучити в неї ці гроші?

— Йому нічого не треба було робити. Хільде Мольнес залишилося жити всього шість місяців. Цілком достатньо для того, щоб встигнути вийти за нього заміж, але не настільки довго, щоб Брекке утомився від ролі джентльмена.