Розділ 41

Стілець під Ліз заскрипів, коли вона відкинулася на його спинку.

— Хочеш обговорити це, Харрі?

— А ти хочеш? — запитав він.

— Не знаю, чи хочу я, — відповіла вона. — Про деякі речі краще помовчати, чи не так?

— Чому ж ми цього не робимо?

Вона відвернулася, підняла жалюзі й виглянула у вікно. Над її гладкою головою промені сонця утворили сяючий німб.

— Тобі відомо, скільки в середньому отримує новобранець Міністерства національної поліції, Харрі? Сто п’ятдесят доларів на місяць. У міністерстві працюють сто двадцять тисяч поліцейських, яким треба годувати свої родини, і ми не в змозі платити їм гарну зарплату. Тобі не здається природним, що деякі з них можуть заплющувати очі на якісь речі, заради того щоб отримати прибавку?

— Ні, не здається.

Вона зітхнула.

— Особисто я ніколи не зневажаю службовими обов’язками. Ніхто не знає, як мені теж бувають потрібні зайві гроші, але я ніколи не поступлюся чимось заради них. Мої слова, напевно, нагадують клятву скаутів, але хтось же має виконувати свою роботу.

— А крім того, на тобі…

— …відповідальність, так, — утомлено усміхнулася вона. — Хтось повинен нести цей хрест.

Харрі почав розповідати. Вона принесла каву, повідомила на комутатор, щоб її не кликали до телефону, записувала за Харрі, принесла ще кави, дивилася в стелю, лаялася останніми словами й зрештою сказала Харрі, щоб він ішов, бо їй треба подумати.

За годину вона знову викликала його до себе. Скаженіючи від люті.

— Чорт забирай, Харрі, ти взагалі розумієш, про що мене просиш?

— Так. І бачу, ти теж це зрозуміла.

— Я ризикую втратити роботу, якщо погоджуся покривати тебе й цього Льокена.

— Буде мило з твого боку!

— Чорти б тебе забрали!

Харрі усміхнувся.