Розділ 14

— Хай там як, а це подіяло. — Нхо ледь відскочив від вантажівки, що, гуркочучи, летіла прямо на них.

— Якого біса! — вигукнув Харрі. — Він їхав не в тій смузі.

— Але він більший, — знизав плечима Нхо.

Харрі поглянув на годинник.

— Нам уже час бути в Управлінні, а ще я маю встигнути на похорон. — І він із жахом подумав про теплий піджак, що висів у шафі поруч із його «кабінетом». — Сподіваюся, у церкві є кондиціонери. Навіщо, скажи мені, змушувати нас сидіти на вулиці й пектися на сонці? Чого старий не запросив нас у тінь?

— Гордість, — пояснив Нхо.

— Гордість?

— Він живе в крихітній кімнаті, зовсім не такій шикарній, як машина, на якій він роз’їжджає, і місце, де він працює. І йому незручно запрошувати нас до себе, він боїться й сам знеславитися, і нас скривдити.

— Дивна людина.

— Це Таїланд, — додав Нхо. — Я теж не запросив би тебе до себе. Я запропонував би тобі чаю на сходах.

Він різко звернув праворуч, і від нього злякано відскочили два моторикші на дерев’яних колесах. Харрі машинально виставив руки вперед.

— Бо я…

— …більший. Дякую, Нхо, я засвоїв це правило.