Розділ «16»

Я помітив, як юний Джон підштовхнув Артура в ребра і відвернувся.

Обід було заплановано на п’яту. Кендали та Пескоу мала бути єдиними «каретниками», як то кажуть. Решта мала приїхати лінійками або ж двоколками, а хтось, хто жив недалеко, то й узагалі прийти пішки. Я написав на папірцях усі імена гостей і розклав біля відповідних тарілок. У тих, хто погано бачив або ж узагалі читати не вмів, сусідами були ті, хто міг допомогти. Усього було три столи. Я очолював перший, на іншому кінці якого мала сидіти Рейчел. Другий стіл очолював Біллі Роу з Бартона, а третій — Пітер Джонс із Кумба.

За традицією, все товариство збиралося в довгій кімнаті, займаючи місця за столами, одразу після п’ятої. Коли всі розсідалися, до кімнати заходили ми. По завершенні обіду ми з Емброузом зазвичай роздавали подарунки під ялинку, чоловікам — завжди гроші, а жінкам — нові шалі, і кожному — кошики з їжею. Подарунки завжди були однакові. Будь-яка зміна встановленого порядку всіх обурила б, кожного з них. Цього Різдва я попрохав кузину Рейчел роздавати подарунки разом зі мною.

Перед тим, як одягнутися, я надіслав до кімнати Рейчел перлове намисто. Лишив його, як було, в коробці, тільки додав записку. У ній було написано: «Моя мати надівала його останньою. Тепер воно належить вам. Я б хотів, щоб ви наділи його сьогодні й носили завжди. Філіп».

Я прийняв ванну, одягнувся і був готовий уже за чверть на п’яту.

Кендали та Пескоу не заходили в будинок, зазвичай вони йшли прямо в довгу кімнату, де заводили розмови з орендарями, допомагаючи розбити лід. Емброуз вважав, що це чудова ідея. Слуги також чекали в довгій кімнаті, і ми з Емброузом зазвичай проходили кам’яними переходами за будинком, минали двір і підіймалися сходами до довгої кімнати над каретним сараєм. Цього вечора ми з Рейчел мали пройти переходами вдвох.

Я піднявся нагору і почекав у вітальні. Мене охопила тривога, адже раніше я ніколи не дарував жінці подарунків. Може, я порушив етикет, може, слід дарувати тільки квіти, або книжки, або картини. Що, як вона розгнівається, так само, як дізнавшись про утримання, і вирішить, невідомо чому, що я зробив такий подарунок, щоб образити її? Така думка дуже мене лякала. Хвилини спливали, перетворюючись на повільні тортури. Нарешті я почув її кроки на сходах. Сьогодні собаки не слідували за нею. Всіх їх рано закрили в будках.

Вона рухалася повільно, знайомий шурхіт її сукні чувся все ближче. Двері були відчинені, Рейчел зайшла до кімнати і стала переді мною. Як я й очікував, вона була в чорному, хоч раніше цієї сукні я не бачив. Вона облягала тільки талію й груди, а тканина так сяяла, ніби на неї падало невидиме світло. Плечі були голі. Вона зробила зачіску вищу, ніж зазвичай, волосся було підняте у вузол та зібране назад, відкриваючи вуха. На шиї — перлове намисто. Це була єдина коштовність, яку вона наділа. Воно світилося м’яким білим світлом на тлі її шкіри. Ніколи ще не бачив я її такою сяйливою і такою щасливою. Луїза та Пескоу мали рацію. Рейчел була прекрасна.

Вона якусь мить постояла, дивлячись на мене, а потім простягнула руки й сказала: «Філіпе». Я підійшов. Став перед нею. Вона обійняла мене та притягнула до себе. В її очах виднілися сльози, та сьогодні я не зважав. Вона поклала руки мені на плечі, потяглася до потилиці, торкнулася волосся.

Тоді поцілувала мене. Не так, як цілувала раніше. І доки стояв там, тримаючи її в обіймах, я подумав собі: «Не через тугу за домом, не через захворювання крові, не через запалення мозку — ось через це, через це помер Емброуз».

Я поцілував її у відповідь. Годинник на дзвіниці пробив п’яту. Вона нічого мені не сказала, як і я їй. Узяла мене за руку. Ми разом спустилися темними проходами кухні, пройшли двір і зайшли в довгу кімнату над каретним сараєм, в якому яскраво світилися вікна. До веселого моря голосів, до очей, що палахкотіли очікуванням.