Розділ «16»

Я й гадки не мав, яка в нас чудова колекція. Там були персні, браслети, сережки, брошки і багато іншого — наприклад, рубінова діадема в комплекті з рубіновими сережками, сапфіровий браслет, підвіска та перстень. Доки я роздивлявся їх, не маючи бажання торкатися, із прикрістю згадав, що Рейчел у жалобі і не носить кольорового каміння. Якщо я їй щось таке подарую, це не матиме сенсу, від коштовностей не буде жодної користі.

Тоді містер Коуч відкрив останню коробку і дістав із неї перлове намисто. У ньому було чотири нитки. Вони зав’язувалися навколо шиї, немов пасок, з діамантовим фермуаром. Я одразу ж його упізнав. Це було намисто, яке Емброуз показував мені в дитинстві.

— Мені подобається ось це, — сказав я, — це найкраще, що є в колекції. Я пам’ятаю, як кузен Емброуз показував його мені.

— Що ж, усе залежить від смаку, — сказав містер Коуч, — як на мене, то найвище я оцінив би рубіни. Та з перловим намистом пов’язані сімейні почуття. Ваша бабуся, місіс Емброуз Ешлі, вперше наділа його, будучи нареченою, на прийом у Сент-Джеймсівському дворі. Потім його, звісно ж, отримала ваша тітка, місіс Філіп, коли маєток перейшов у спадок вашому дядькові. Багато членів вашої родини надівали його на своє весілля. Серед них була й ваша мати. Чесно кажучи, гадаю, вона була остання. Ваш кузен, містер Емброуз Ешлі, не дозволяв вивозити його з графства, якщо весілля відбувалися деінде.

Він тримав намисто в руці, і світло з вікна рівно лягало на гладенькі круглі перлини.

— Так, — сказав я, — прекрасна річ.

— Уже двадцять п’ять років його не надівала жодна жінка. Я був присутній на весіллі вашої матері. Вона була дуже миловидна. Воно їй неабияк пасувало.

Я простягнув руку і взяв у нього намисто.

— Що ж, я хочу лишити його собі, — сказав я і поклав намисто назад, до коробки. Схоже, він був збитий з пантелику.

— Не знаю, чи це мудре рішення, містере Ешлі, — відказав він. — Якщо воно пропаде чи загубиться, це буде просто жах.

— Воно не пропаде, — різко відповів я.

Він видавався нещасним, і я поспішив піти, доки він не вигадав якоїсь переконливішої причини.

— Якщо вас хвилює, що скаже мій опікун, — сказав я йому, — можете бути спокійні. Я все із ним обговорю, щойно він повернеться з Ексетера.

— Сподіваюся, — сказав містер Коуч, — та все ж мені хотілося б, якби він був тут із вами. Звісно, в квітні, коли ви законно отримаєте все майно, можете хоч усю колекцію забрати і робити все, що забажаєте. Я б цього не радив, та головне — це було б законно.

Я простягнув йому руку, побажав щасливого Різдва і поїхав додому, перебуваючи у вкрай піднесеному стані. Навіть якби я шукав по всьому графству, я б не знайшов для неї кращого подарунка. Хвала небесам, перлини були білі. Я вбачав якийсь зв’язок у тому, що остання жінка, яка його носила — це моя мати. Я скажу їй про це. Тепер я міг очікувати Різдва з набагато легшим серцем.

Чекати лишалося два дні… Погода стояла чудова, легенький мороз, і аж до вечора день обіцяв бути безхмарним. Слуги неабияк хвилювались, і вранці перед Різдвом, коли розставили по кімнаті столи та лавки, розклали ножі та виделки з тарілками, розвісили на балках зелень, я попросив Сікомба та інших слуг допомогти мені прикрасити ялинку. Сікомб узяв на себе керівництво церемонією. Він стояв трохи осторонь від усіх нас, щоб краще бачити картину, і доки ми крутили ялинку то туди, то сюди, підіймали одну гілку, потім іншу, щоб гармонійно розвісити вкриті інеєм шишки та ягоди гостролисту, він махав руками, немов диригент струнного оркестру.

— Мені не подобається кут, містере Філіпе, — говорив він, — дерево матиме кращий вигляд, якщо повернути трішечки ліворуч. О, надто далеко… Ось, так краще. Джоне, четверта гілка праворуч похилилася. Підійми її якось. Тсс, тсс, обережніше. Розправ гілки, Артуре, розправ. Має здаватися, ніби це дерево росло тут завжди. Не наступай на ягоди, Джиме. Містере Філіпе, нехай лишається, як є. Ще один рух, і все буде марно.

Ніколи б не подумав, що Сікомбові властивий такий артистизм.

Він стояв позаду, примруживши очі.

— Містере Філіпе, — сказав він мені, — ми досягли досконалості.