Розділ «16»

Ми не завжди сиділи внизу, в бібліотеці. Іноді вона просила мене піднятися нагору, до будуару тітки Фібі, де ми розкладали на підлозі плани садів та книжки. У бібліотеці внизу я був господарем, але тут, у будуарі, хазяйнувала вона. Не знаю, чи я впорався б краще. Ми облишили формальності. Сікомб нам не заважав — вона тактовно вмовила його обійтися без урочистої церемонії зі срібним підносом для чаю і натомість готувала для нас tisana, що, за її словами, було традицією з континенту, набагато кориснішою для зору та шкіри.

Ці пообідні години минали надто швидко, і я сподівався, що вона забуде спитати, котра година, але проклятущий годинник на дзвіниці був надто близько, щоб ми не почули, як він б’є десяту, завжди порушуючи наш спокій.

— Я й не помітила, що вже так пізно, — казала вона зазвичай, підіймаючись і загортаючи книги. Я знав, що це сигнал — час іти. З нею не проходив навіть фокус із затяжною розмовою на прощання біля прочинених дверей. Пробило десяту, і я мушу йти. Іноді вона подавала руку для поцілунку. Іноді підставляла щоку. Іноді плескала мене, мов цуценя, по плечу. Та більше ніколи не підходила так близько, ніколи не брала мого обличчя в долоні, як того вечора, коли лежала в ліжку. Я цього не чекав, не сподівався; та коли я бажав на добраніч, ішов коридором назад до своєї кімнати, відчиняв ставні і вдивлявся в мовчазний сад, слухав віддалений рокіт моря, хвилі якого розбивались у маленькій бухті за лісом, то почувався на диво самотнім, немов дитина, для якої закінчилося свято.

Вечір, який я, годину за годиною, цілий день створював гарячкувато у своїй уяві, закінчився. І чекати наступного так невимовно довго. Ні розум мій, ні тіло не бажали спочивати. Раніше, до того як вона з’явилася в будинку, я трохи випивав біля каміна після обіду і потім, потягуючись та позіхаючи, човгав нагору, щасливий упасти в ліжко й проспати до сьомої. Та тепер усе було інакше. Я міг би гуляти всю ніч. Міг би проговорити до світанку. Перше було б дурістю. Друге лишалося неможливим. Тому я гепався в крісло біля відчиненого вікна, запалював люльку та дивився на галявину; і часто тільки о першій чи о другий ночі роздягався та лягав спати, і єдине, що я робив у цей час, — це сидів зажурено в кріслі, ні про що не думаючи, і гаяв мовчазні години.

У грудні перші морози прийшли разом із повним місяцем, і мої безсонні ночі стало куди важче витримувати. У них була своєрідна краса, холодна і ясна, яка охоплювала моє серце і не давала відвести очей. За моїми вікнами довгі галявини занурювались у луги, а луги — в море, і все це було біле від інею і біле від місячного сяйва. Дерева, що облямовували галявини, стояли чорні й нерухомі. Зайці лишали за собою сліди на траві і розсіювалися по норах; і раптом крізь тишу та непорушність чувся різкий гавкіт лисиці, а за ним легенький зойк, моторошний, ні на що інше не схожий крик, який можна почути лише серед ночі, і я бачив, як струнка низька постать крадеться лісом, пробігає галявиною і знову ховається в затишку дерев. Згодом я знову чув крик, на відстані, з парку, цього разу повний місяць виходив понад деревами й заливав небо, і на галявинах попід моїми вікнами все затихало. Мені було цікаво, чи спить Рейчел у синій кімнаті; чи, як і я, широко розсунула штори. Годинник, який раніше кликав мене до ліжка о десятій, бив першу, потім другу, а я думав про те, що всю цю красу ми могли б ділити на двох.

Хай незначущі люди володіють буденністю світу. Та це не був світ, це була магія; і вся вона була моєю. І мені не хотілося жити з нею наодинці.

Мене хитало, мов стовпчик барометра: від радості та хвилювання до моментів отупіння та пригнічення, коли я згадував її обіцянку лишитися ненадовго; я все думав, скільки вона ще житиме тут. Що, як після Різдва вона підійде до мене й скаже: «Гаразд, Філіпе, наступного тижня я вирушаю до Лондона». Закляття негоди припинило всі роботи в саду, і тепер слід було чекати аж до весни. Терасу можна було завершити, хоч краще в суху погоду, та маючи вказівки, працівники впоралися б і самі. Вона може поїхати хоч завтра, і я не знайду причини затримати її.

Раніше, на Різдво, коли Емброуз ще був удома, він улаштовував для орендарів святковий обід. В останні зими, за його відсутності, я нехтував цією традицією, позаяк коли він повертався з мандрів, то влаштовував обід на Іванів день. Я вирішив повернути давню традицію, принаймні щоб на ньому побувала Рейчел.

У дитинстві для мене це була головна різдвяна подія. Десь за тиждень до Святвечора високу ялинку вносили і ставили в довгій кімнаті над каретним сараєм, де й відбувався обід. Від мене це тримали в таємниці. Та коли поруч не було нікого, зазвичай опівдні, доки прислуга обідала, я крадькома забігав до сараю та підіймався сходами до бічних дверей, що вели до продовгуватої кімнати, в кінці якої бачив велике дерево, а попід стінами були складені довгі столи для обіду. Я не допомагав убирати ялинки до своїх перших канікул у Гарроу. Це значно підняло мій статус. Ніколи до цього я так собою не пишався. Будучи малим, я сидів за головним столом поруч із Емброузом, та підрісши, міг головувати за власним столом.

Цього разу я знову дав розпорядження лісникам, ба більше, я сам пішов до лісу та обрав ялинку. Рейчел була в захваті. Важко було уявити святкування, яке подобалося б їй більше. Вона проконсультувалася з Сікомбом та кухарем, навідалась до комор та в сховки. Навіть умовила чоловіче королівство дозволити двом дівчатам із Бартона прийти та приготувати французькі тістечка під її керівництвом. Було бентежно і таємниче, позаяк я попіклувався, щоб вона не бачила ялинки, вона ж натомість наполягала на тому, щоб до самого обіду я не знав, що нам подадуть.

Їй прибували різні пакунки, які одразу ж заносили нагору. Коли я стукав у двері будуару, то чув шурхіт паперу, а потім, здавалося, минала ціла вічність, доки лунала відповідь: «Заходьте». Вона сиділа на колінах на підлозі (очі сяють, щоки палають), а поруч із нею на килимі були прикриті речі, на які вона забороняла мені дивитися.

Я знову повернувся в дитинство, повернувся до забутої гарячки минулого, коли стояв навшпиньки на сходах у нічній сорочці, дослухаючись до шепотіння голосів знизу, а Емброуз раптом виходив із бібліотеки і, сміючись, казав: «Бігом у ліжко, хитрун малий, бо я з тебе шкуру здеру!».

Тривожило мене лиш одне. Що подарувати кузині Рейчел? Я провів день у Труро, ходив по книжкових крамницях у пошуках книжок із садівництва, та нічого не знайшов. Ба більше, книжки, які вона привезла з собою з Італії, були куди кращі за ті, що міг подарувати я. Я й гадки не мав, який подарунок може потішити жінку. Мій хрещений батько купував Луїзі тканини для суконь, але Рейчел носила лише жалобу. Цього я подарувати не міг. Пам’ятаю, одного разу Луїза дуже зраділа медальйону, який батько привіз із Лондона. Вона начепила його ввечері, коли обідала в нас у неділю. І тоді до мене прийшло прозріння.

Серед коштовностей, що належали моїй сім’ї, мало бути щось таке, що я міг би подарувати Рейчел. У сейфі вдома разом із документами й паперами Ешлі їх не було, вони лежали в банку. Емброуз вирішив: так буде краще на випадок пожежі. Я не знав, що там. Туманно пам’ятаю один похід до банку з Емброузом, коли я був геть малий — він узяв якесь намисто і сказав, усміхаючись, що воно належало нашій бабусі, а моя мати надягала його на день свого весілля, та лише на день — їй його позичили, бо мій батько не був прямим спадкоємцем, — і додав, якщо я гарно поводитимусь, Емброуз дозволить мені подарувати його дружині. Тепер я зрозумів: усе, що було в банку, належало мені. Чи належатиме за три місяці, та це лише формальність.

Мій хрещений батько, звісно ж, мав знати, що за коштовності були в банку, але поїхав до Ексетера в справах аж до самого Різдва, на святкування якого їх із Луїзою було запрошено. Я вирішив навідатися до банку, щоб мені показали коштовності.

Містер Коуч зустрів мене ввічливо, як зазвичай, і, прийнявши у своєму кабінеті, з видом на гавань, вислухав моє прохання.

— Я так розумію, містер Кендал не заперечує? — запитав він.

— Звісно ж, що ні, — сказав я нетерпляче, — це само собою зрозуміло.

Хоч це була й неправда, та в двадцять чотири, за кілька місяців до свого дня народження, було б смішно питатись у свого хрещеного батька про кожну дрібничку. До того ж це мене сердило.

Містер Коуч послав до сховища по коштовності. Їх принесли, в коробках із печатками. Він зламав печатку і, розстеливши на столі перед собою тканину, розклав коштовності, одну за одною.