Розділ «11»

— Емброуз вас за це не покарав?

— Звісно ж, що ні. Він і випустив їх на підлогу.

Кузина Рейчел указала на спину Веллінґтона. Його плечі напружились, а вуха почервоніли.

— Сьогодні ви поводитиметеся пристойно, або я піду з церкви, — сказала вона мені.

— Тоді всі подумають, що у вас істерика, — сказав я, — і мій хрещений батько з Луїзою прилетять вам на допомогу. О Господи…

Я змовк, і від жаху ляснув рукою по коліну.

— Що трапилося?

— Щойно згадав. Я обіцяв заїхати вчора до Пеліна, зустрітись із Луїзою, але геть забув. Вона, мабуть, цілий день чекала.

— Що ж, — сказала моя кузина Рейчел, — не дуже шляхетно з вашого боку. Сподіваюся, вона дасть вам добрячого прочухана.

— Я скажу, що це через вас, — відповів я, — адже так воно і є. Скажу, що ви наполягли на прогулянці бартонськими землями.

— Я б не просила, — сказала вона, — якби знала, що на вас чекають в іншому місці. Чому ви мені не сказали?

— Мені зовсім вилетіло з голови.

— На місці Луїзи, — сказала вона, — я б образилася. Просто жахлива відмовка перед жінкою.

— Луїза не жінка, — заперечив я, — вона молодша за мене, і я знаю її ще відколи вона шмигала навколо в нижніх спідничках.

— Це не відповідь. У неї, як і в усіх, є почуття.

— Що ж, їй доведеться змиритися. Вона сидітиме поруч зі мною за обідом, і я скажу, що вона дуже гарно впоралася з квітами.

— Якими квітами?

— Тими, що стоять у будинку. У вашому будуарі і в спальні. Вона спеціально приїздила розставити їх.

— Як мило з її боку.

— Сікомбові вона такого просто не могла довірити.