Розділ п’ятнадцятий Скалки

На мене й Піпла вона не звертала уваги — втім, я не здивуюся, якщо вона й справді нас не бачила. Тільки коли Піпл делікатно постукав по столу, вона підвела на нього каламутні очі:

— Вибачте, у нас технічні проблеми...

— Нам потрібна інформація про відправника цієї посилки, — Піпл поставив перед нею картонний ящик.

— У мене немає доступу до бази! — вона тикнула пальцем у монітор свого комп’ютера, на якому був наполовину розкладений пасьянс. — Коли піднімуть систему — може, завтра...

— Сьогодні, — проворкував Піпл. — Або нам доведеться вжити заходів...

Дама обдарувала його поглядом, який означав, що їжаки не бояться голих сідниць.

Піпл схилився до неї нижче:

— Здається... ви забули сьогодні випити свої таблетки?

Дама змінилася на лиці. Кілька секунд дивилася на Піпла, потім полізла в сумочку, вихопила упаковку таблеток, перерахувала, ворушачи губами... Квапливо заковтнула пігулку, не запиваючи навіть водою. Подивилася на Піпла тепер уже з марновірним страхом:

— Ви хто?!

— Хто займався цим замовленням? У вас же не тисяча працівників і не мільйон клієнтів! Спробуйте згадати!

Дама мигнула. Очі її прояснилися:

— Грищенко. Точно. Він працював учора вранці.

Схоже, оцінюючи чисельність контори, Піпл поцілив у яблучко: тисячі працівників у «Суперекспресу» не набиралося, і кур’єр цілком міг працювати на прийомі посилок.

— Дама така або дівчина, — сказав Грищенко. — Віддала замовлення, розплатилася, все.

— Вас не збентежило, що заплатила жінка, а відправником значиться Васильєв Михаїл?

— У нас не оборонне підприємство, — слушно заперечив Грищенко. — Ми подарунки передаємо, квіти там, вазочки... Яка різниця, хто відправник?

— Ви б її впізнали? — запитала я.

Грищенко знизав плечима:

— Вона була в такій... пов’язці від грипу. І коли мені було її розглядати. І, до речі, які ваші претензії? Доправили вчасно? За адресою? А до вмісту ми стосунку не маємо...