Розділ п’ятнадцятий Скалки

Я кивнула.

— Подзвони йому, запитай, що він тобі відсилав і що цим хотів сказати.

Я взяла телефон. Знайшла номер у списку. Згадала, ніби наяву: «Якщо я не скажу зараз, потім не наважуся ніколи... Я люблю тебе».

Про що він думав, доганяючи мене на тихій вуличці на околицях університету?

Напевно, в дитинстві він був тихим книжковим хлопчиком. Можливо, виріс без батька, як і я. Багато про що я не встигла його запитати, а багато що вже втратило сенс. У якій книжці він вичитав приклад для наслідування? Хто з його ровесників міг би сказати й зробити те саме?

Напевно, в їхніх стосунках Лера була заводієм. Напевно, думала, що зможе вити з нього вірьовки й покинути, коли набридне. Але вона помилилася. З Міші не варто вити вірьовки.

А що, як я на Леру наговорюю? Може, я до неї несправедлива? Я, виходить, мимохідь розбила чужі стосунки... Не треба було ховатися під диваном, треба було сказати Лері в очі: твого Мішу піратить Тінь, він завтра помре, якщо я його не врятую...

— Агов, — сказав Піпл. — Ти збиралася дзвонити? Час іде.

Я перевела погляд на телефон. Якщо після того, що сталося в минулу нашу зустріч, Міша вніс мій номер у «чорний список»... я не здивуюся.

Пролунало кілька гудків. Я вже фактично переконалася, що він ігнорує виклик, коли на другому кінці дроту почулося плутане:

— Так... алло.

Він важко дихав, наче після довгого бігу.

— Вибач, що тебе відволікаю.

— Я вискочив з пари. Нормально.

— Я одержала твою посилку...

— Яку посилку?!

— З чайником...

Розгублена пауза.

— Ти що, не посилав мені чайник?

— Ні. Дашо, я хочу попросити пробачення...