Розділ дєсятий Жертви

— Вона так закричала, — крізь сльози прошепотіла Іра. — Такий моторошний крик... Неначе побачила... навіть не знаю що. Дуже страшно.

Я відчула, що мерзну — хоч на той час вийшло сонечко й надворі стало відчутно тепліше.

— Тут.

Я роззирнулась. Раковини, дзеркала, чавунна батарея під вікном. На підлозі — крапля крові, і кілька крапель на порцеляновій раковині. Іра, схлипуючи, зачинила двері...

...І я побачила величезний плакат з внутрішнього боку дверей — збільшене зображення долара. Плакат був старий, де-не-де надірваний, на портреті в овальній рамці темніли бурі плями, і здавалося, що Вашингтон дивиться дуже недобре — лиховісно.

— Ти чекала зовні? — я не могла відвести від нього погляд.

Іра кивнула:

— Ми поспішали. У їдальні черга... Хоч раніше Маша приносила їжу з дому — ну, делікатеси всякі, завжди свіжа риба... Ділилася з дівчатами. Вона взагалі нас балувала, а сама любила фастфуд... тобто любить.

Я все ще дивилася в намальоване Вашинґтонове лице. Іра схлипнула:

— Я додому піду... Не можу сьогодні вчитися... Нема сили...

— Усе буде добре, — сказала я без особливої впевненості.

Надворі дмухнув вітер, метнулися тіні хмар, і крізь матову шибку якось дивно впало світло. Лице на величезному плакаті-доларі на мить стало огидною моторошною пикою...

У цю мить Іра вийшла, відчинивши двері, і плакат відвернувся від мене. Я придержала дверну ручку, легкодухо не бажаючи бачити його знову.

У коридорі стояв, роздимаючи ніздрі, Піпл:

— Шукай під батареєю!

— Що?

— Тут має бути її річ. Шукай скоріше.

Я нахилилася. Під батареєю в туалеті блищав метал.

Чекати відповіді довелося недовго.

— Ти дуже пошкодуєш, коли я тебе знайду, — уривчасто сказав голос її батька.