— Ну, чи скоро ви? — нетерпеливився містер Вордл.
— Зараз виїздимо, сер,— відповів господар.
Карету викотили. Коней запрягли. Кучер зскочив на передок, форейтори — на коні. Подорожні влізли всередину.
— Дивіться ж мені. Щоб не менш як сім миль за півгодини! — крикнув містер Вордл.
— Рушай!
Хлопці пустили в хід бич та остроги; коридорні кричали, конюхи підбадьорювали, і коні скажено помчали.
«Гарненьке становище!— подумав містер Піквік, коли йому нарешті випала хвилина, щоб поміркувати.— Гарненьке становище для першого президента Піквікського Клубу. Брудна карета... якісь чужі коні... п’ятнадцять миль на годину... і дванадцята година ночі».
Займалося на світ, і вони проїхали вже три станції, коли містер Вордл, який виглядав у вікно що дві-три хвилини, повернув до містера Піквіка своє обличчя і, задихаючись з радості, скрикнув;
— Ось вони!
Виткнув голову з вікна і містер Піквік. Дійсно, на невеликій від них відстані виднілася друга карета.
— Вперед, вперед! — горлав старий джентльмен.— По гінеї на кожного, хлопці! Женіть, женіть!
Коні в передній кареті мчали щодуху. Вордлівська карета не відставала.
— Я бачу його голову! — вигукнув старий джентльмен.— Будь я проклятий, коли не бачу його.
— І я теж,— сказав містер Піквік,— це — він.
Містер Піквік не помилявся. Обличчя містера Джінгла, все забризкане болотом, було ясно видно у вікні карети, і він енергійно махав рукою до кучера та форейторів, заохочуючи їх гнати швидше.
Містер Піквік тільки втягнув голову в карету, а знесилений кричанням містер Вордл саме намірявся зробити те ж, коли жахливий поштовх кинув їх до передньої стінки екіпажу. Раптом щось затріщало, колеса заскреготіли, і карета перекинулась.
Через кілька секунд загальної розгубленості та замішання, коли чути було тільки борсання коней та дзенькання побитих шибок, містерові Піквіку здалося, що його тягнуть спід уламків карети. Але, тільки ставши на ноги і визволивши голову спід плаща, який заважав його окулярам виконувати свої обов’язки, побачив він увесь розмір лиха, яке їх спіткало.
Старий містер Вордл без капелюха, в пошматованому костюмі стояв коло нього, а біля їхніх ніг лежали уламки карети. Форейтори, невпізнавані під шаром грязюки, що обліпила їхні обличчя, перерізали вже посторонки і тримали коней за поводи. Ярдів на сто попереду була друга карета. Вона спинилася, коли їздці почули тріск в екіпажі переслідувачів. Форейтори, регочучись на ввесь рот, повернулись на сідлах і глузували з нещастя своїх супротивників, а містер Джінгл з видимим задоволенням визирав з вікна карети. Розвиднялося, і сіре ранкове світло дозволяло чудово бачити всю сцену.
— Алло! — гукнув безсоромний Джінгл.— Ніхто не поранений?.. Літні джентльмени... вага не мала... небезпечна штука... дуже.
— Ви — паскуда! — закричав містер Вордл.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Посмертні записки Піквікського клубу» автора Чарльз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ VIII Відкриття й погоня.“ на сторінці 3. Приємного читання.