Розділ XLI, де містяться деякі подробиці щодо стуку в двері та про інше, в тому числі про цікаві відкриття, зв’язані з іменами містера Снодграса й одної юної леді і аж ніяк не сторонні для нашої історії.

Але Мері, переодягнувши свою пані, пішла вже додому, і гладкий хлопець повернувся ще більше стурбований.

Вордл і містер Бен Елен перезирнулися.

— Джо! — сказав Вордл.

— Тут, сер.

— Чого це ти виходив?

Гладкий хлопець розпачливо глянув в обличчя кожного й пробелькотів, що не знає.

— А! не знаєш; га? — повторив Вордл. — Передай сир містерові Піквіку.

Містер Піквік, бувши в чудовому настрої, чарував усіх за столом, а тепер провадив жваву розмову з Емілією та містером Вінклем, чемно схиляючи голову, вимахуючи лівою рукою, щоб підсилити свої зауваження, і весь сяючи ласкавою усмішкою. Він узяв трохи сиру і збирався поновити перервану розмову, коли гладкий хлопець, перехилившися, щоб голова його була на одному рівні з головою містера Піквіка, показав великим пальцем через плече собі й скривив гримасу, огиднішої й жахливішої за яку не кривлять навіть у різдвяних пантомімах.

— Боже мій! — скрикнув містер Піквік. — Що за?.. — і він спинився, бо гладкий хлопець уже випростався й удав, ніби спить.

— В чім річ? — спитав містер Вордл.

— Якийсь чудний хлопець, — відповів містер Піквік, дещо знервовано поглядаючи на Джо. — Може, воно і неприємно, але я починаю думати, що він не сповна розуму.

— О, містер Піквік, бога ради не кажіть цього! — враз скрикнули Арабелла з Емілією.

— Звичайно, я не зовсім певний цього, — відповів містер Піквік серед загальної мовчанки й стурбованих поглядів, — але манери його просто лякають мене. Ой! — містер Піквік аж підскочив. — Перепрошую, леді, він тільки но якимось гострим струментом штрикнув мене в ногу. Він таки, безперечно, збожеволів.

— Він — п’яний!— гримнув містер Вордл. — Подзвоніть! Покличте коридорних і Він — п’яний.

— Я не п’яний, — зарюмав хлопець, падаючи навколішки перед своїм паном, що вхопив його за комір. — Я не п’яний.

— Тоді ти сказився. Ще гірше. Покличте коридорних!— гукав старий джентльмен.

— Я не сказився. Я зовсім здоровий, — запевняв хлопець.

— Якого ж тоді дідька ти штрикнув містера Піквіка чимсь гострим? — із серцем скрикнув містер Вордл.

— Він не хотів дивитись на мене. Я маю йому щось сказати.

— Що ти маєш сказати йому? — спитало разом з півдюжини голосів.