Розділ XL Останній вихід на сцену містера Джінгла та Джоба Тротера. Дуже діловий ранок в Грейс-Інському сквері, що закінчився стуком у двері містера Перкера.

— Цілком можливо, сер,— погодився містер Піквік, пронизуючи спритних юристів обуреними поглядами, що не справляли на них ані найменшого враження.— Думаю, ви не помиляєтесь, сер. Останній час я мав багато неприємностей з різними шахраями, сер.

Тут Перкера напав дуже міцний кашель, і він спитав, чи не цікавиться містер Піквік ранішніми газетами. Та газети містера Піквіка не цікавили.

— І то правда,— промовив Додсон.— Адже у Флітській тюрмі вам довелося спіткатися з доволі незвичайним людом. До речі, чи були ви задоволені своєю квартирою, містер Піквік?

— Я мав лише одну кімнату на другому поверсі,— відповів покривджений джентльмен.

— Ну, що ж? На мою думку, то найкраща частина в усьому будинку.

— Найкраща,— буркнув містер Піквік.

Джентльмена палкої й нестриманої вдачі така байдужість і в таких обставинах мусила страшенно дратувати. Містер Піквік стримував себе велетенськими зусиллями. Але коли Перкер підписав чек, а Фог поклав його в кишеню, і переможна усмішка, загравши на його веселому обличчі, відбилась на суворому лиці Додсона, наш герой відчув, як уся кров його скипіла з обурення.

— Тепер я до ваших послуг, містер Додсон,— сказав Фог, ховаючи свою записну книжку й натягаючи рукавички.

— Добре, — підвівся містер Додсон, — готовий і я.

— Дуже радий,— промовив роздобрений чеком Фог,— дуже радий, що мав нагоду познайомитися з містером Піквіком. Сподіваюсь, ви тепер ставитесь до нас краще, ніж було тоді, як ми бачилися з вами вперше.

— Сподіваюсь і я, — додав Додсон тоном скривдженої доброчесності. — Містер Піквік знає тепер нас більше. І якої б думки не були ви, сер, про людей нашого фаху, можу запевнити, що я не ремствую на вас за почуття, які ви визнали за можливе виявити тоді в нашій конторі.

— Я теж прощаю вас, сер,— лагідно сказав Фог.

— Наша поведінка, сер, — продовжував Додсон, — промовляє сама за себе і якнайкраще виправдує нас. Ми практикуємо вже багато років, містер Піквік, і були вшановані довір’ям найбільш поважних клієнтів. Бувайте здорові, сер.

— Бувайте здорові, містер Піквік. — З цими словами Фог сунув під пахву свій зонтик, зняв рукавичку і на знак замирення простягнув обуреному джентльменові руку. Містер Піквік на відповідь сунув обидві руки під фалди фрака й повними зневаги очима глянув на Фога.

— Лаутен! — крикнув у цю хвилину Перкер.— Відчиніть двері, Лаутен!

— Заждіть трохи, — звелів містер Піквік. — Тепер я говоритиму.

— Киньте краще, дорогий сер, не треба. Нехай вже лишається так, як воно є, — благав маленький аторней. — Дуже прошу вас, містер Піквік.

— Ні, я не дозволю знущатися з себе, — відповів містер Піквік. — Ви зробили кілька зауважень, містер Додсон.

Додсон повернувся, нахилив голову й усміхнувся.

— Ці зауваження стосувались до мене,— ледве переводив дух містер Піквік, — ваш компаньйон простиг мені руку, і ви обоє говорили зі мною якимось поблажливим тоном. Це таке нахабство, якого навіть від вас я не міг сподіватися.