Розділ XXXVIII Як містер Піквік виконував свою місію і як з самого початку його підтримав несподіваний спільник.

Поки вони їхали вулицями Брістоля, жартівник Боб зберігав ще свої фахівські зелені окуляри й поводився з належною статечністю та поважністю, задовольняючись самими усними дотепами на розвагу та науку містера Семюела Веллера. Коли ж карета виїхала на битий шлях, він скинув зелені окуляри разом з своєю поважністю і втнув багато найрізноманітніших фокусів практичного характеру, розрахованих на те, щоб притягти увагу прохожих і зробити з карети з її вмістом об’єкт більше ніж звичайної цікавості. Найменш помітним з цих фокусів було надзвичайно гучне наслідування поштового ріжка і привселюдне демонстрування малинової шовкової, прив’язаної до ціпка хусточки, якою спеціально з цієї нагоди він вимахував в повітрі з викликом і свідомістю своєї явної вищості.

— Цікаво мені,— сказав містер Піквік, спиняючися серед дуже серйозної розмови з Беном Елен з приводу численних чеснот містера Вінкла та його сестри,— цікаво мені, чого це всі прохожі так здивовано дивляться на нас?

— Це — наш шикарний виїзд,— не без гордості в тоні відповів Бен Елен.— Такі речі, можу сказати, вони бачать не щодня.

— Можливо,— промовив містер Піквік.— Певно так воно і є. Мабуть, ви маєте рацію.

Містер Піквік, імовірно, і далі гадав би так, якби, випадково виглянувши у вікно, не спостеріг, що погляди прохожих зовсім не виявляють почтивого подиву, і всі вони обмінюються якимись телеграфними знаками з особами назовні карети. Тут йому спало на думку, що ці демонстрації повинні мати якийсь далекий зв’язок із гумористичним настроєм містера Роберта Сойєра.

— Боюся,— сказав тоді містер Піквік,— чи не виробляє наш легковажний друг яких дурниць на своїй лаві.

— О, ні; що ви? — відповів Бен Елен.— Боб, коли він не на підпитку, найспокійніша істота в світі.

Тут у вухах йому залящало тривале наслідування поштового ріжка, а потім радісні вигуки та вереск, що виходили, очевидно, з горлянки і легенів найспокійнішої істоти в світі, або, простіше кажучи, самого містера Боба Сойєра.

Містер Піквік і Бен Елен промовисто перезирнулися, і перший з них, скинувши капелюх та висунувшись з вікна карети майже на всю довжину свого жилета дістав нарешті змогу побачити свого жартівливого друга.

Містер Боб Сойєр сидів — тільки не на лаві, а на даху карети — розкарячивши, скільки було можна, ноги, у збитому набакир капелюсі містера Семюела Веллера і, маючи в одній руці здоровенний сендвіч, а в другій солідну дорожну пляшку, з величезним задоволенням прикладався до обох, підсолоджуючи монотонність цієї роботи випадковим виттям і перемежаючи її жвавими балачками з прохожими. Малиновий прапор був старанно прив’язаний до поруччя лави, а містер Семюел Веллер, декорований капелюхом Боба Сойєра, сидів посередині її, із запалом пережовуючи сендвіч-близнюк і з виразом на обличчі, який свідчив, що він цілком схвалює увесь цей порядок.

— Містер Сойєр,— крикнув містер Піквік у стані величезного збудження.— Містер Сойєр; сер!

— Алло? — озвався цей джентльмен, надзвичайно спокійно перехиляючись до вікна екіпажу.

— Чи не збожеволіли ви, сер? — спитав містер Піквік.

— Ані на крихту, сер,— відповів Боб.— Мені просто весело.

— Весело, сер! — крикнув містер Піквік.— Зніміть зараз же, прошу вас, цю скандальну малинову хустку. Я настоюю, сер. Сем, зніміть її!

Та, перш ніж Сем втрутився, містер Боб Сойєр зграбно зірвав свій прапор і, поклавши його собі в кишеню, чемно вклонився містерові Піквіку, витер шийку дорожчої пляшки й приклав її до рота, без зайвих слів показуючи цим, що п’є за його щастя та успіхи в усякій справі. Після того Боб дуже старанно впровадив на своє місце корок, доброзичливо глянув униз на містера Піквіка, відкусив чималий шматок сендвіча і усміхнувся.

— Ну,— сказав містер Піквік, раптовий гнів якого не міг устояти проти непохитного Бобового самовладання,— не робіть же нам, прошу, більше таких дурниць.

— Ні, ні,— запевнив Боб, знову помінявшись капелюхом з містером Веллером.— Я, власне, й не хотів цього, та їзда так ожвавила мене, що я не вдержався.

— Подумайте, який воно має вигляд,— докірливо сказав містер Піквік.— Дбайте ж хоч трохи про пристойність.

— О, звичайно,— заспокоїв його Боб.— Так зовсім не годиться. Все вже минулося, хазяїне.