Розділ XXXVII оповідає, як містер Піквік за допомогою Семюела Веллера намагався пом’якшити серце містера Бенджемена Елена та угамувати лютість містера Роберта Сойера.

Та саме тоді, коли становище починало набирати загрозливого характеру, містер Піквік знайшов потужного спільника в особі старої леді, що, очевидно, вражена промовою, яку він сказав на оборону Арабелли, заходилась заспокоювати містера Бенджемена Елена підбадьорливими міркуваннями. Зрештою, говорила вона, могло бути й гірше; що краще менше говорити; що, на її думку, це зовсім уже не так погано; що зробленого не повернеш назад, що треба терпіти те, чого не можна змінити... і багато інших, таких же нових і переконливих фраз. На них містер Бенджемен відповів, що, не бажаючи образити ні тітку, ні будь-кого з присутніх, він хотів би, щоб вони, коли їм це однаково, дозволили йому, іти своїм шляхом і ненавидіти сестру до самої смерті і по тому.

Нарешті, вислухавши таку ухвалу щонайменше півсотні разів, стара леді розсердилась і з величним виглядом спитала, що вчинила вона і через що ставляться так непочтиво до її віку та становища, змушуючи просити й благати власного її небожа, якого вона пригадує ще за двадцять п’ять років до його народження, знає особисто від того ще часу, коли він не мав жодного зуба в роті; не кажучи вже про те, що вона була присутня при операції першої стрижки і допомагала в інших численних церемоніях за часів його дитинства, досить важливих, щоб дати їй право вимагати любові до себе, слухнянства й прихильності назавжди.

Поки симпатична леді переконувала містера Бена Елена, Боб Сойєр і містер Піквік сиділи в задній кімнаті, де містер Сойєр не раз пригублював якусь чорну пляшку і ставав дедалі лагідніший і веселіший. Нарешті він з пляшкою в руці вискочив з кімнати, заявив, що вважає себе за дурня, і запропонував випити за щастя містера та місис Вінкл. Почувши це, містер Бен Елен раптом підвівся з крісла, вихопив з рук приятеля чорну пляшку і так щиро приєднався до тосту, що й сам став чорний, як вона. Потім пляшка ходила круг кімнати, доки спорожніла, а всі повеселішали так, що навіть вилите з бронзи обличчя містера Мартіна зводило всміхнутись.

— Ну, тепер улаштуймо справжній бенкет! — крикнув Боб, потираючи руки.

— На жаль, мені треба повертати до готелю,— сказав містер Піквік.— Я не звик сидіти допізна і до того ж надзвичайно стомився від подорожі.

Хоч як просили його, містер Піквік не піддався. Виходячи, він умовився з Бенджеменом Еленом, що той товаришуватиме йому у візиті до старого містера Вінкла і, призначивши від’їзд на завтра, наш герой попрощався й попрямував до готелю «Чагарник».