Розділ XXXVII оповідає, як містер Піквік за допомогою Семюела Веллера намагався пом’якшити серце містера Бенджемена Елена та угамувати лютість містера Роберта Сойера.

— В чім річ? — звернувся містер Піквік до Боба Сойєра.— Занедужав він чи що?

Та раніш, ніж Боб встиг одповісти, Бен Елен ухопив містера Піквіка за руку і тоном глибокого жалю пробурмотів:

— Моя сестра, дорогий сер, моя сестра...

— А, тільки всього! — зрадів містер Піквік.— Ну, то, сподіваюся, ми хутко залагодимо цю справу. Ваша сестра, любий сер, ціла й неушкоджена, і я приїхав сюди спеціально, щоб...

— Шкодую, що мушу припинити такі інтересні балачки, як казав один король, розпускаючи парламент,— втрутився містер Веллер, зазираючи крізь скляні двері,— але тут ще один номер, сер. У тій кімнаті на килимі лежить якась поважна стара дама й чекає чи то на розтин, чи то на гальванізацію, а, може, і на яку іншу наукову штуку.

— А я й забув,— схаменувся містер Елен.— Те ж моя тітка.

— Боже милий! — вжахнувся містер Піквік.— Бідна жінка. Обережно, Сем, обережно!

— Як на члена родини, становище не зовсім звичайне,— зауважив Сем, вмощуючи тітку в крісло.— Гей, ти, костопильців попихачу, тягни но сюди щось відживне!

Останні слова стосувалися до хлопця в сірому, який, доручивши доглядати коня вуличному сторожеві, прибіг подивитись, що за шум учинився в аптеці. Спільними зусиллями хлопця в сірому, містера Боба Сойєра й містера Бенджемена Елена (який, налякавши тітку до непритомності, щиро намагався очутити її) стару леді нарешті привели до пам’яті, після чого містер Елен звернувшись у замішанні до містера Піквіка, попросив його закінчити так несподівано перервану фразу.

— Ми тут, гадаю, серед друзів? — спитав містер Піквік, відкашлюючись і поглядаючи на мовчазного вовкуватого чоловіка, що приїхав каретою, запряженою конем з непомірно великою головою.

Ці слова нагадали містерові Сойеру про хлопця в сірому, який, витріщивши очі, цікаво прислухався до всього. Взявши майбутнього хеміка за комір і випхнувши його з кімнати, Боб Сойєр запевнив містера Піквіка, що тепер можна говорити просто й одверто.

— Ваша сестра, дорогий мій сер, — повернувся містер Піквік до Бена Елена,— в Лондоні, здорова й щаслива.

— Мене абсолютно не обходить її щастя,— махнув рукою Бен.

— А мене обходить її чоловік, сер,— сказав Боб Сойєр.— Він матиме діло зі мною на відстані дванадцяти кроків, сер. Я таки дам гарту цьому підлому негідникові, сер!

У такому вигляді то був дуже гарний виклик і сміливий до того ж. Але містер Боб Сойер зменшив його ефект, вкинувши кілька загальних зауважень про провалені голови та вибиті очі, що зрештою були вульгарні проти початку.

— Тихо, тихо, сер! — спинив його містер Піквік.— Раніш, як прикладати такі епітети до цього джентльмена, обміркуйте безсторонньо ступінь його провини і згадайте, прошу, що він — мій друг.

— Хто? — спитав містер Боб Сойер.

— Як він називається?— скрикнув Бен Елен. — Його ім’я?

— Містер Натаніел Вінкл,— відповів містер Піквік.

Містер Бенджемен Елен розтрощив підборами свої окуляри і, підібравши скалки та розклавши їх по трьох кишенях, схрестив руки, стулив губи і грізним оком глянув у сміливе обличчя містера Піквіка.