Розділ XXXI доводить, як і попередні, правдивість старого прислів’я —«навчить біда коржі з маком їсти»— і містить незвичайну й несподівану пропозицію, зроблену містером Піквіком містерові Семюелу Веллеру.

— Що ви хочете цим сказати?

— Пішов, з вітром, любий сер... останній фрак... не було виходу. Жив коштом чобіт... цілі два тижні. Шовковий зонтик... ручка слонової кості... тиждень... факт... честі, спитайте в Джоба... він знає.

— Три тижні їсти пару чобіт і шовковий зонтик з ручкою з слонової кості!— скрикнув міс тер Піквік що знав про це лише з авантюрних романів та описів аварій на морі.

— Правда...— хитнув головою Джінгл.— Заставив... у лихваря... квитанції в мене... дрібні суми... майже нічого... всі шахраї.

— А,— нарешті зрозумів містер Піквік.— То визначить, заставили ваш гардероб.

— Абсолютно все... Джоб теж... всі сорочки... то й краще: прати нічого не коштує. Нічого вже нема... лежу на ліжку... голодую... помираю... Допит... суд... бідний... в’язень... злидні... тихо!.. пани присяжні... постачальники в’язниць... спритно роблять... природна смерть... наказ суду... громадський похорон... все гаразд... виставу скінчено... завіса падає.

Містер Джінгл виклав перспективи свого життя властивою йому скороговіркою і з багатьма гримасами, що заступали вимушені усмішки. Містер Піквік з перших же слів збагнув, що безтурботність та — удавана, а, пильно й досить приязно подивившись на нього, побачив на очах у Джінгла сльози.

— Гарна людина,— сказав Джінгл, стискуючи йому руку й відвертаючи від нього обличчя.— Невдячний собака... пхикаю, як хлопчисько... не можу стриматися... пропасниця... занедужав... голодний. Заслужив, але багато страждав... дуже.— Не мавши більше сил удавати байдужість, нещасний мандрівний актор сів на сходи і, затуливши лице долонями, заридав, як дитина.

— Та годі вже, годі,— заспокоював його схвильований містер Піквік.— Там роздивимось, чи не можу я зробити чогось для вас. Гей, Джоб! Де це він заподівся?

— Тут, сер,— озвався з сходів Джоб.

Ми казали вже, що й за кращих часів очі його сиділи дуже глибоко. Тепер же, коли він голодував та поневірявся, вони й зовсім зникли з орбіт.

— Тут, сер,— відповів Джоб.

— Ідіть сюди,— сказав містер Піквік, намагаючись прибрати суворого вигляду, тоді як по жилету його котились чотири краплисті сльози.— Візьміть це, сер.

Містер Піквік видобув щось з кишені і, брязнувши ним, сунув у жменю Джобові. Очі нашого старого друга радісно сяяли, а серце весело билося, коли він майже бігцем повертався до себе.

— Ну, Сем,— промовив містер Піквік, звертаючись до свого слуги, що чекав уже на нього.

— Ну, сер,— відповів містер Веллер.

— Тепер тут добре, га, Сем?

— Дуже добре, сер,— І містер Веллер зневажливо озирнувся.

— Бачили ви містера Тапмена і решту наших друзів?

— Бачив, сер. Вони збираються до вас завтра, і були дуже здивовані, довідавшись, що ви не хочете пускати їх до себе сьогодні.