— Я думаю, Рокерові слід було б примістити вас кудись інде,— промовив містер Сімпсон (бо це й був той жульман).
Містер Піквік думав так само, але в даних обставинах не бажав висловлювати свою думку.
Поміркувавши трохи, містер Сімпсон вистромив з вікна голову, проразливо свиснув і кілька разів поспіль вигукнув якесь слово. Яке саме слово, містер Піквік не міг розібрати, але здогадався, що то було прізвисько Мартіна — різника, бо зараз же сила джентльменів на нижньому поверсі почали гукати: «Різник!» з тими інтонаціями, з якими цей корисний клас суспільства щодня кличуть з сходів у дворах.
Наступні події ствердили здогад містера Піквіка, бо через кілька секунд у кімнату вступив, захекавшись, занадто огрядний, як на свій вік, джентльмен в синій блузі і у високих чоботах з круглими передками. Слідом за ним ішов другий добродій в чорному, дуже приношеному вбранні і в кашкеті з тюленячої шкіри. Сюртук останнього джентльмена був до самої шиї застебнутий на гудзики всуміш з шпильками, обличчя його було мідночервоного кольору, і ввесь він скидався на сп’янілого капелана, та й справді був священик.
Обидва ці джентльмени, оглянувши по черзі квиток містера Піквіка, висловили: перший — думку, що тут «шахрайство», а другий — певність, що становище безнадійне. Виявивши таким дуже ясним способом свої почуття, вони в замішанні мовчки глянули на містера Піквіка й перезирнулися.
— Як шкода! Саме тепер, коли ми так добре влаштувалися,— сказав капелан, поглядаючи на три брудні сінники, загорнені кожен у вовняну ковдру. Вдень вони купою лежали в кутку, і на них стояли старий, порепаний таз для вмивання, глек з водою і жовта череп’яна мисочка з намальованою на ній блакитною квіткою.— Як шкода!
Містер Мартін висловив таку ж думку, тільки більш кольористими виразами. Містер Сімпсон випустив цілу низку промовистих прикметників, позбавлених, на жаль, речівників, а потім закасав рукава й почав мити городину до обіду.
Поки це все відбувалося, містер Піквік встиг роздивитись кімнату, що здалась йому надзвичайно брудною і нестерпно смердючою. В ній не було й слідів килимів, завіс або запон. Не було навіть шафи в стіні, а якби вона й була, то туди довелося б ховати небагато чого. Та хоч як їх мало або хоч які малі вони самі, але й залишки хліба, і недоїдки сиру, і вогкі рушники, і шматочки м’яса, і частини убрання, і побитий посуд, і міхи без сопла, і виделки без зубців — надають приміщенню дещо незатишного вигляду, коли вони порозкидані на підлозі невеличкої кімнати, яка править і за вітальню і за спальню для трьох неохайних джентльменів.
— Я думаю, справу все таки можна буде якось полагодити,— після досить довгої паузи сказав різник.— Скільки ви хочете відступного?
— Прошу, що ви сказали?— спитав містер Піквік.— Я щось не добираю.
— Скільки платити вам, щоб ви тут не жили?— розшифрував різник.— Звичайна ціна в нас — два шилінги шість пенсів. Хочете три?
— Та ще й з половиною,— додала особа духовного стану.
— Нехай, — погодився містер Мартін, — це становитиме по два зайві пенси на душу.
— Що скажете? Даємо три з половиною шилінги на тиждень. Згода?
— І ставимо галон пива, — спокушав містер Сімпсон. — Ну?
— І тут же вип’ємо, — запропонував капелан.
— Я так мало обізнаний з тутешніми правилами,— сказав містер Піквік, — що й досі ще не гаразд втямив. Хіба ж можу я жити тепер в іншій кімнаті? Я був певний, що не можу.
На це запитання містер Мартін відповів виразом надзвичайного здивовання на обличчі, потім глянув на двох своїх друзів, і тоді кожен з трьох джентльменів великим пальцем правої руки ткнув поверх свого лівого плеча. Цей жест, недосконало відданий словами «поверх свого лівого плеча», бувши виконаний кількома леді чи джентльменами, звиклими робити його в унісон, має вельми граціозний і тонкий вигляд. Зміст його — легкий, жартівливий сарказм.
— Не можете? — із співчутливою усмішкою повторив містер Мартін.
— Ну, якби я був так мало обізнаний із життям, я проковтнув би й мій капелюх і мої пряжки, — сказав клерикальний джентльмен.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Посмертні записки Піквікського клубу» автора Чарльз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XXXI доводить, як і попередні, правдивість старого прислів’я —«навчить біда коржі з маком їсти»— і містить незвичайну й несподівану пропозицію, зроблену містером Піквіком містерові Семюелу Веллеру.“ на сторінці 4. Приємного читання.