Розділ XXV, цілком присвячений правдивому описові незабутнього судового процесу в справі «Бардл проти Пікніка».

— Як вас звати, сер,— спитав суддя.

— Сем Веллер, мілорд.

— Як пишеться ваше прізвище: через В чи У.

— Це справа смаку того, хто пише, мілорд,— відповів Сем.— Мені за мого життя доводилось писати його тільки раз чи два, і я писав через В.

— Правильно, Семі, правильно,— голосно схвалив хтось з галереї.— Пишіть В, мілорд, пишіть В.

— Хто це там насмілюється звертатись таким способом до суду?— обурився маленький суддя.— Пристав!

— Тут, мілорд.

— Приведіть сюди цю особу. Зараз же!

— Слухаю, мілорд.

Але як пристав не знайшов «тої особи», то він і не привів винуватця. Хвилювання в залі потроху вгамувалася; всі, хто підвівся, щоб подивитись на злочинця, посідали знову; і суддя, заспокоївшись настільки, що міг говорити, спитав:

— Ви знаєте, хто це говорив, сер?

— Думаю, що то був мій батько, мілорд,— признався Сем.

— Ви бачите його?

— Ні, не бачу,— відповів Сем, вдивляючись у ліхтар у стелі зали.

— Якби ви могли вказати, я зараз же звелів би заарештувати його,— промовив суддя.

Сем вдячно вклонився й повернув своє веселе обличчя до серджента Бацфаса.

— Ну, містер Веллер,— сказав серджент Бацфас.

— Ну, сер,— озвався Сем.

— Ви, здається, служите у містера Піквіка, відповідача в дій справі. Що ви можете сказати?

— Що я можу сказати? А ось що: я дійсно служу в цього джентльмена, і службою дуже задоволений.