— Кинь це, — поважно відповіла леді, — і не турбуй містера Піквіка таким старим мотлохом, як я. Нікому я зараз не потрібна, і зрештою — це природна річ.— Тут стара пані хитнула головою й тремтячими руками почала обсмикувати свою шовкову сукню.
— Вибачте, мадам,— промовив містер Піквік,— але ви кривдите свого старого друга. Я приїхав сюди спеціально, щоб перекинутися з вами словом та заграти у віст, і ми покажемо всім оцим хлопцям та дівчатам, як треба танцювати менует, ще перед тим, як вони постаріють на сорок вісім годин.
Стара леді повеселішала, але не хотіла показати цього відразу і тому сказала тільки:
— На жаль, я не можу чути його.
— Та годі вже, мамо, — втрутився містер Вордл.— Не сердьтесь. Згадайте про бідну Беллу. Мусите підбадьорювати її.
Добра стара леді чула його слова, і губи її затремтіли. Але старість має право на деякі примхи. Були вони і в неї. Отже, старенька ще раз обсмикнула свою сукню і, звертаючись до містера Піквіка, промовила:
— Ах, містер Піквік, коли я була дівчиною, молоді люди були зовсім інші.
— Безумовно, мадам, — погодився містер Піквік,— і ось чому мені так до вподоби ті кілька чоловік з них, які зберегли ще сліди старовини. — І, кажучи таке, містер Піквік притяг до себе Беллу, поцілував її в лоб і примусив сісти на ослінчик коло ніг старенької. Чи то вираз на обличчі внучки, повернутому до бабусі, чи то зворушливі слова містера Піквіка розчулили стару леді; може, була тут і якась інша причина — ми цього не знаємо. В кожному разі, стара зовсім розтанула, кинулась на шию Белли, і ввесь її поганий настрій випарився в потоці мовчазних сліз.
Непомітно й весело минав вечір. Галасливі були жарти й регіт навколо круглого стола. Довго ще по тому, як пішли до себе жінки, ходили круг стола келехи з старим вином, заправленим прянощами. Міцний був сон і солодкі снилися сни цієї ночі. Цікаво відзначити, що сни містера Снодграса мали постійний зв’язок з Емілією Вордл, а головною постаттю в мріях містера Вінкла була молода кароока леді з лукавою усмішкою і в надзвичайно гарненьких черевиках, оторочених хутром.
Ранком наступного дня містер Піквік прокинувся від гомону голосів і тупотіння ніг, що могли розбудити навіть гладкого хлопця. Великий муж сів на ліжку й прислухався. Служниці та гості ввесь час бігали туди й сюди. Теплої води просили так голосно, голок і шпильок вимагали так часто і стільки разів приглушеним голосом скрикували: «Затягніть мене, будь ласка, душко!», що містер Піквік з сердечної простоти спершу подумав був, що в домі скоїлось щось жахне і, тільки очунявши трохи, згадав про весілля. Як випадок цей був незвичайний, то містер Піквік одягався ще дбайливіше, ніж завжди, а одягнувшись, зійшов до їдальні.
Всі служниці в новісіньких сукнях з рожевого мусліну і в білих чепчиках на головах ганяли по всьому будинку в стані такого збудження, яке й описати не можна. Стара леді вийшла до столу в глазетовій сукні, яка протягом двадцяти років не бачила світла, коли не рахувати кількох гультяїв — сонячних променів, що крізь шпарку зазирнули в скриню, де вона лежала. Містер Трандл тримався бадьоро і майже не виявляв хвилювання. Добродушний старий джентльмен намагався бути дуже безтурботним і жвавим, але не завжди мав успіх у своїх спробах. Всі дівчата були в білому мусліні і в сльозах, крім двох-трьох, ушанованих дозволом бути нагорі коло нареченої й дружок. Піквікці вбралися в свої найкращі костюми і аж сяяли в них. З площадки перед домом долинав гамір цілої юрби хлопців, юнаків і дорослих, так або інак зв’язаних з фермою. У петельці в кожного з них був білий бант, і всі вони метушились та галасували під проводом містера Веллера, що встиг набути величезної популярності і почував себе на фермі так, ніби народився тут.
Не заходячи в подробиці, скажемо, що вінчання відбулося в парафіяльній дінгліделській церкві, і відправив його старий священик; що підпис містера Піквіка ще й досі зберігся під шлюбним актом; що кароока молода леді накреслила своє ім’я непевним і трохи тремтячим письмом; що підписи Емілії та інших дружок — дуже нечіткі; що вся церемонія пройшла якнайкраще; що всі панни визнали, що вона не така страшна, як вони думали раніше; і хоч власниця карих очей та лукаво! усмішки запевняла містера Вінкла, що ні за що в світі не погодилася б на таке, ми, проте, маємо найсерйозніші підстави гадати, що вона помилялася. До наведеного вище маємо додати, що містер Піквік перший поздоровив молоду і при тому надів їй на шию прекрасний золотий годинник на золотому ланцюжку, яких до того часу, крім ювеліра, не бачило жодне око людське. Потім весело, як міг, оддзвонив старий церковний дзвін, і вся громада подалась додому снідати.
— Вордл,— сказав містер Піквік, коли вони сіли до столу,— склянку вина на честь цієї щасливої події!
— З насолодою, друже,— відповів містер Вордл.— Джо! Ач, клятий хлопець, знову заснув.
— Ні, я не сплю, сер,— озвався гладкий хлопець, вилазячи з темного кутка, де він уминав чималий пиріг, хоч далеко не з тою повільністю та поважністю, що характеризувала всі вчинки цього джентльмена.
— Налий вина містерові Піквіку.
— Слухаю, сер.
Гладкий хлопець наповнив склянку містера Піквіка і став позад стільця свого пана, з похмурою радістю стежачи, як рухались ножі й виделки та як переходили страви з тарілок до ротів товариства.
— Щасти вам боже, друже,— сказав містер Піквік.
— І вам, милий друже, того ж,— відповів Вордл, і вони випили один до одного.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Посмертні записки Піквікського клубу» автора Чарльз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XXII Веселий різдвяний розділ, що містить у собі оповідання про весілля та інші деякі спортивні звичаї, яких — навіть у весіллі — за наших звироднілих часів не додержують уже з такою побожною точністю.“ на сторінці 2. Приємного читання.