Розділ XXII Веселий різдвяний розділ, що містить у собі оповідання про весілля та інші деякі спортивні звичаї, яких — навіть у весіллі — за наших звироднілих часів не додержують уже з такою побожною точністю.

До стелі посеред кухні старий Вордл власноручно почепив велику гілку омели, що дала привід до загальної чарівної метушні та боротьби.[32] Серед усього цього гармидеру містер Піквік з галантністю, що зробила б честь нащадкові леді Толімглавер, взяв бабусю за руку, поставив під міфічною омелою й шанобливо поцілував. Старенька скорилася цьому прояву чемності з усією гідністю, що пасувала до серйозного та важливого обряду, але молоді панни трималися трохи інакше. Чи то вони не пройнялися повагою до традицій, чи то думали, що змагання надає більшої вартості поцілункові, тільки вони верещали та відбивалися, ховались по кутках, загрожували, дорікали, словом — робили все, але не залишали кухні. І раптом, коли менш настирливі джентльмени, призведені до розпачу їхнім опором, вважали справу за програну, всі вони вирішили, що змагатися більше нема чого, і ласкаво дозволили поцілувати себе. Містер Вінкл поцілував леді з карими очима, містер Снодграс поцілував Емілію, а містер Веллер, не визнаючи забобонів щодо омели, цілував Емму та інших служниць. Бідні родичі цілували всіх, навіть найбільш некрасивих подруг молодої, які в замішанні раз-у-раз ставали під саму омелу. Вордл, притулившись спиною до каміна, з величезним задоволенням дивився на ці сцени, а гладкий хлопець, скориставшись з нагоди, привласнив і дощенту знищив чудовий окраєць пирога, прихований для когось іншого.

Метушня й гомін трохи вгамувалися. Обличчя палали, локони порозкручувалися. Містер Піквік, поцілувавши, як оповідалося вище, стару леді, стояв під омелою і вдоволено дивився на те, що робилось кругом, коли кароока дівчина, шепнувши щось іншим паннам, зненацька вихопилась наперед і, обнявши нашого героя за шию, ніжно поцілувала в ліву щоку. Раніш, ніж містер Піквік встиг, отямитись, його оточило й перецілувало все жіноцтво.

Любо було бачити містера Піквіка в середині гурту, що тяг його то в один, то в інший бік; дивитись, як цілують його хто в підборіддя, хто в ніс, а хто й в окуляри, і чути вибухи сміху, що розлягався по всіх усюдах. Але ще любіше було спостерігати, як трохи згодом, із зав’язаними шовковою хусточкою очима, грав він у піжмурки. Спершу він натикався на всі стіни, мацав у кутках, а потім, упіймавши одного бідного родича, сумнівно й граціозно викручувався спід його довгих рук, викликаючи цим захоплення в усіх глядачів. Бідні родичі ловили тих, кому, на їхню думку, це було до вподоби, а коли гра припинилась, ловили один одного. Втомившись грати в піжмурки, товариство — пани разом із слугами — почало розважатись драконом,[33] а після того, як увесь ізюм виловили і всі пальці пообпікали, сіли напроти каміна, у якому жарко палав огонь, до добрячої вечері й величезної святкової чаші, трохи меншої від звичайного казана в пральні, де приємно шипіли й булькотіли в елі чудові на вигляд, такі привабливі гарячі яблука.

— Алеж це — просто розкіш,— зауважив, озираючись кругом, містер Піквік.

— Наш незмінний звичай, — відповів містер Вордл.— На святвечір усі ми разом із слугами, як бачите, сидимо тут, доки виб’є дванадцяту годину, і, чекаючи на різдво, розважаємось фантами та різними старими історіями. Трандл, голубчику, поворушіть дрова.

З розворушених полін шугнули вгору міріади іскор. Гарячочервоне полум’я освітило найдальші кутки кімнати й веселим відблиском заграло на всіх обличчях.

— Ну, — сказав Вордл, — а тепер — різдвяну пісню! Як немає кращої, то я заспіваю своєї...

— Бравої — гукнув містер Піквік.

— Наливайте! — крикнув Вордл.— Не раніш як через дві години побачите ви дно чаші. Наливайте ж усі, а я співатиму.

І, кажучи так, бадьорий старий джентльмен, не гаючись, ясним міцним голосом розпочав веселу різдвяну пісню.

Пісню привітали оглушливими оплесками (бо друзі й утриманці — чудова аудиторія) і особливо захоплені були бідні родичі. У камін підкинули нових полін, і чаша почала кружляти знову.