Розділ XVIII Містер Семюел Веллер починає віддавати всю свою енергію готуванням до реваншу в боротьбі між ним і містером Тротером.

— О, дуже, містер Веллер, дуже! — скрикнув Джоб. На згадку про чисті дні своєї юності містер Тротер видобув рожеву хусточку й ревно заплакав.

— Ви, певно, були надзвичайно милим хлопцем, коли ходили до школи, — сказав Сем.

— Я й був, сер, — глибоко зітхнувши, відповів Джоб. — Я був ідолом усіх.

— О, це не дивує мене, — сказав Сем. — А якою втіхою були ви, безперечно, для вашої щасливої матері!

По цих словах містер Джоб Тротер приклав кінчик рожевої хусточки по черзі до кожного ока і зайшовся ще ревнішим плачем.

— Нещастя мені з вами! — обурився Сем. — Чепсійський водогін ніщо проти вас. Ну, чого ви розчулилися тепер? Узяв сором за ваші паскудства?

— Я не можу утриматися, містер Веллер, — по короткій паузі пояснив Джоб. — Мій пан немов здогадався тоді про нашу з вами розмову й одвіз мене в поштовій кареті, намовив милу молоду леді сказати, ніби вона нічого про нього не знає, підкупив начальницю пансіону, щоб і та говорила те саме й кинув дівчину для кращих спекуляцій. О, містер Веллер, я й досі тремчу.

— Так ось як воно було, — сказав Сем.

— Запевняю вас, що саме так.

— Ну, то добре, — промовив Сем, коли вони підійшли до готелю. — Мені охота побалакати ще з вами, Джоб, і я дуже хотів би, щоб ми зійшлися сьогодні у «Великому Білому Олені», якщо ви вільні, скажімо — о восьмій вечора.

— Я напевне прийду, — пообіцяв Джоб.

— Та вже краще приходьте, — промовисто глянув на нього Сем, — бо інакше, знаєте, мені доведеться самому йти по вас... туди... по той бік зеленого паркану.

— Я напевне прийду, — повторив містер Тротер і, найсердечніш стиснувши руку Семові, подався своєю дорогою.

— Бережіться, Джоб Тротер, бережіться! — промовив, дивлячись йому вслід, Сем. — На цей раз мене не обдурите; не обдурите, кажу! — і виголосивши цей монолог і стежачи за Джобом, доки того було видно, містер Веллер подався до спальні свого пана.

— Справа посувається, сер, — оголосив Сем.

— Куди посувається і яка справа, Сем? — зацікавився той.

— Я знайшов їх.

— Кого їх?

— Та нашого чудернацького приятеля з його меланхолійним чорноволосим хлопцем.

— Не може бути, Сем! — захвилювався містер Піквік. — Де ж вони? Де вони, Сем?