Розділ XVII Містер Піквік їде до Іпсвіча і зазнав там романтичної пригоди з дамою середнього віку в жовтих папільйотках.

— Правда. Ви ж вважайте — я тільки но подорожував. Почекаймо до завтра. Шанси тоді подвояться. В цьому мішку, сер, у мене лежить костюм, а в тій коробці— капелюх, і вони, сподіваюся, справлять найкраще враження.

— Я думаю,— погодився містер Піквік.

— Ви помітили, мабуть, як я хвилювався сьогодні за свій багаж. Це тому, що іншого костюма та капелюха, які так личили б мені, більше не знайдеш ні за які гроші, містер Піквік.

Містер Піквік поздоровив з таким набутком щасливого власника непоборного одягу, і містер Пітер Магнус деякий час мовчав, очевидно, замріяний.

— Вона — чудове створіння,— сказав він нарешті.

— Правда?

— Надзвичайне,— ствердив містер Магнус.— Вона живе миль за двадцять звідси, містер Піквік. Я знав, що вона мала приїхати сюди надвечір сьогодні і перебути тут увесь завтрішній день, і скористався з нагоди. Я гадаю, що готель — дуже хороше місце, щоб свататись. Жінка, подорожуючи, завжди більше відчуває самотність, ніж бувши вдома. Як на вашу думку, містер Піквік?

— Дуже можливо, що й так,— одповів той.

— Вибачте, дуже прошу,— перепросив містер Пітер Магнус,— але я людина з природи дуже цікава, і мені страшенно хотілося б знати, що привело вас сюди.

— Значно менш приємна справа, як ваша,— признався містер Піквік, і на саму згадку кров набігла йому на обличчя.— Я приїхав сюди, сер, викрити шахрайство й брехливість однієї особи, на яку я сліпо звірявся.

— Це й дійсно дуже неприємна справа,— погодився містер Пітер Магнус.— Жінка, я гадаю, га? Я знаю, що то значить бути ошуканим, сер. Мене самого обдурювали разів зо три чи чотири.

— Дуже вдячний за співчуття, яке ви виявили в моєму сумному випадкові,— сказав містер Піквік, накручуючи свого годинника й кладучи його на стіл, — але...

— Ні, ні,— перебив його Пітер Магнус.— Ні слова більше. Це, правда, дуже сумний випадок. Я ж бачу, я бачу. А яка тепер година, містер Піквік?

— Початок першої.

— Боже мій, як пізно! Час уже лягати. Я пошкоджу собі, сидячи тут, бо буду занадто блідий ранком.

Згадавши про можливість такого лиха, містер Пітер Магнус зараз же покликав покоївку. Коли смугнасту торбу, червону торбу, шкіряну коробку на капелюх і пакунок у коричневому папері віднесли до нього в спальню, він і сам пішов туди з японським свічником у руках. Містера Піквіка з другим японським свічником покрученим коридором відвели в інший кінець будинку.

— Це — ваша кімната, сер,— сказала йому покоївка.

— Гаразд,— промовив містер Піквік, роздивляючись навкруги.

То був досить просторий номер з двома ліжками і з каміном; вигідніше, зрештою, приміщення, ніж міг сподіватися містер Піквік на підставі своєї недовгої знайомості з готелем.

— На другому ліжку ніхто, звичайно, не спить? — спитав містер Піквік.