Розділ 12

Тому я сидів на краєчку ліжка, доки Клара допомагала розбу­дити дитину і закутати її перед тим, як віднести до їхньої кімнати. Поки їх не було, я набрав кілька зображень на п’єзомоніторі й ретельно вивчав їх. Коли Клара повернулася, я вже вимкнув п’єзомонітор, сидів на ліжку, схрестивши ноги, і напружено думав.

— О Боже! — понуро мовила Клара. — Не вечір, а паскудство.

Вона всілася в дальньому кутку ліжка.

— Зовсім не хочеться спати, — сказала вона. — Можливо, виграю два-три бакси в рулетку.

— Не треба, — попросив я. Минулого вечора я просидів з нею впродовж трьох годин, спостерігаючи, як вона виграла десять тисяч доларів, а програла двадцять. — Маю кращу ідею: рушаймо в рейс.

Вона так рвучко обернулася, щоб глянути на мене, що на кілька секунд злетіла над ліжком, а відтак перепитала:

— Що?

— Вирушаймо в рейс.

Вона заплющила очі й запитала:

— Коли?

— Рейс 29-40. П’ятимісний корабель із гарним екіпажем: Сем Кагане та його дружки. Вони вже вилікувались і їм треба ще двійко, щоб набрати групу.

Клара помасувала повіки кінчиками пальців, розплющила очі та глянула на мене.

— Ну, Робе, — промовила вона, — цікаві в тебе пропозиції.

На стінах з металу гічі були штори, щоб світло не заважало спати. Я опустив їх, але навіть у рафінованій напівтемряві міг побачити її вираз обличчя. Кларі було лячно. Але вона сказала:

— Вони непогані хлопці. Як ти ставишся до ґеїв?

— Якщо вони мене не чіпатимуть, то і я їм шкоди не завдам. Тим паче, в мене є ти.

— Е-е-е… — промовила Клара, підповзла до мене, охопила руками, потягнула вниз і тицьнулася носом у мою шию. — Чому б і ні? — запитала вона так тихесенько, що я спершу не зрозумів, чи дійсно це почув.

Коли я впевнився, що розчув усе правильно, мене огорнув страх. Я весь час сподівався, що вона скаже «ні» й тоді відповідальність буде з мене знято. Мене всього тіпало, але я спромігся запитати:

— Ну що, записуємося зранку?

Клара похитала головою: