Розділ VII. СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

7.1. Гармонізація інтересів сторін і суб'єктів соціально- трудових відносин на принципах соціального партнерства

На рубежі XX і XXI ст. особливої ваги набуває прояв соціальних партнерських взаємодій, соціальних партнерських відносин. Багато учених акцентує увагу на їх розвитку, поширенні та визнанні. Загальним у цьому процесі є формування нової філософії, соціології і політології безпеки: досить чітко визначені, що головною загрозою в XXI ст. є в основному невоєнні фактори.

Вважаємо, що становлення основ соціальної безпеки в контексті соціального партнерства (як нового інституту) може сприяти як розвитку теорії безпеки, так і, можливо, вдосконаленню практичної діяльності в соціальній сфері.

Відносини соціального партнерства можуть сприяти суспільній злагоді та спростити ціннісне включення України у світове співтовариство, що базується на правових і демократичних принципах свободи особи, толерантності та ліберальної економіки. Подібні завдання актуалізовані необхідністю розвитку українського суспільства, тому вимагають системного вивчення соціального партнерства наукою з державного управління. Також необхідне теоретичне осмислення культурних і ціннісних факторів формування соціального партнерства, ідеології становлення партнерських відносин у суспільстві, ціннісних основ формування і відновлення соціального партнерства у традиційному соціумі в умовах трансформації загального регіонального і поліетнічного простору.

За цих обставин особливо актуальними є формування теоретико-методологічних засад державного управління соціальним партнерством як механізму забезпечення соціальної безпеки України, адаптація досвіду провідних країн світу щодо його здійснення, аналіз умов, що сприятимуть реформуванню системи державного управління в Україні відповідно до європейських стандартів.

Питанню розвитку соціального партнерства як фактору розбудови соціальної держави різні фахівці приділяли достатньо уваги [38]. Однією із перших в Україні соціальне партнерство як фактор політичної та соціальної стабільності дослідила Т. М. Ляшенко [142].

A. С. Лобанова ставить проблему необхідності обґрунтування розвитку соціально-політичного партнерства в контексті реалій українського суспільства [140]. Практики глобального функціонування партнерських взаємодій (соціальних, політичних, військових і т. ін.), відображені в концепті "партнерство", детально розглянуті в статті

B. М. Кузнецова "Культура партнерства як культура життя" [130]. Процес формування передумов державно-суспільного партнерства у вирішенні повсякденних завдань, які поки що погано усвідомлюються державою, але вже добре зрозумілі суспільству, досліджує І.В. Євдокимов [87]. Водночас у літературі недостатньо уваги приділялося проблемі формування ефективних та дієвих механізмів державного управління розвитком соціального партнерства у сфері забезпечення соціальної безпеки України. Лише системні знання дадуть змогу відповісти на численні питання епістемології соціальної безпеки. Як виклик історії в українському суспільстві виникла потреба в забезпеченні ефективного державного управління та належного рівня соціальної безпеки. Вважаємо, що однією з таких форм стабілізації соціального середовища може бути соціальне партнерство.

Концепція соціального партнерства, що зародилася наприкінці XIX – початку XX ст. як ефективний інструмент подолання конфліктних ситуацій у соціально-трудовій сфері, у наш час стає універсальним засобом вирішення різних соціальних проблем у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Відносини соціального партнерства розвиваються давно, але, незважаючи на їх явну ефективність у досягненні згоди, вони визнаються не в усіх країнах, не всіма суб'єктами соціально-трудових відносин, державними органами, громадськими організаціями тощо.

До середини XX ст. у більшості розвинених країн Європи відбувається становлення соціально-правової держави, що гарантує свободу, безпеку і право приватної власності, а також забезпечує соціальний мир і економічне зростання, соціальні гарантії у сфері зайнятості, освіти, охорони здоров'я і т. ін. Це виражається у визнанні державою й гарантуванні її реальною політикою соціальних, економічних і культурних прав людини: права на працю і захист від безробіття, на мінімум заробітної плати, що забезпечує гідне існування, на охорону праці, на відпочинок, соціальне забезпечення за віком та інвалідністю тощо. Зазначені права після Другої світової війни віднесені до загальновизнаних прав людини (Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р.). Однак було б помилково стверджувати, що у світовому досвіді соціального партнерства інтереси людини завжди ставилися понад усе, оскільки в балансуванні інтересів враховуються також цілі роботодавців та інтереси економічного розвитку суспільства.

Модель соціальної держави приваблива тим, що вона гарантує економічну свободу людини й визнання права підприємців та найманих працівників (їхніх представників) на тарифну автономію (суб'єкти соціального діалогу в Україні недостатньо сильні, щоб перевести регулювання в режим тарифної автономії). Цей принцип покладений в основу регулювання соціально-трудових відносин за допомогою переговірного процесу й розроблення угод через систему соціального партнерства за обов'язкової участі держави у правовому забезпеченні умов для цього.

Крім того, модель соціальної держави припускає виробничу демократію, тобто участь працівників у керуванні організацією: у виробленні й реалізації соціально-економічних рішень, що стосуються умов оплати та праці, перспектив розвитку організації, що створює умови зацікавленості працівника в колективних результатах.

Незважаючи на те, що в наш час соціальне партнерство як основа безконфліктного регулювання соціальних відносин в економічно розвинених країнах ґрунтується на загальних принципах, еволюційний характер становлення соціального партнерства зумовив розбіжності між моделями соціального партнерства в різних країнах, що пояснюється національними особливостями, урахування яких є найважливішим принципом реалізації соціального партнерства у відповідній державі.

Теоретичною основою становлення соціального партнерства є визнання необхідності існування в суспільстві різноманітних соціальних груп зі специфічними функціями, об'єктивності конфлікту їх інтересів і боротьби між соціальними групами, можливості отримати результат у вигляді взаємоприйнятого суспільного розвитку, що відповідає перспективним завданням, компромісу [130]. Становлення й розвиток соціального партнерства можливі за певних умов, зокрема створення необхідного інституціонального і правового середовища. У зв'язку із цим можна виділити загальні риси, властиві всім національним моделям соціального партнерства [38, с. 10]:

– формування й визнання ідеології соціального партнерства на противагу ідеології соціальної конфронтації;

– мотивація суб'єктів на активну участь у системі соціального партнерства;

– закріплення загальних принципів соціального партнерства;

– створення й розвиток соціально-економічних і правових інститутів, що забезпечують реалізацію соціально-партнерських відносин.

Проте в різних державах моделі соціального партнерства мають деякі відмінності: