Розділ VII. СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Однією із проблем, зумовлених соціально-економічними й політичними реформами в Україні, є гострий конфлікт ціннісних орієнтацій. За відсутності базової системи цінностей, здатної бути основою соціального консенсусу, такий конфлікт криє в собі небезпеку незворотного розколу суспільства.

Проведені в кращі демократичні перетворення передбачають нову модель взаємозв'язків між державою та індивідами, відповідно питання про національні інтереси й цінності є досить актуальним. Імперська модель припускала підпорядкування інтересів особистості інтересам (цілям і завданням) "великої держави". Радянська модель запозичила багато рис імперської, однак роль об'єднувального фактора відігравала комуністична ідеологія. Після розпаду Радянського Союзу перед суспільством знову постала проблема самоідентифікації [190]. Нація-держава – це модель відносин між суспільством і державою, що протилежна імперській. У рамках ліберальної інтерпретації нації в сучасному розумінні – це переважно "нація-держава", тобто виниклий у країнах Заходу особливий тип зв'язку між державою і суспільством, що складається з руйнуванням твердих статусних меж і встановлення рівності прав: це, передусім, політична, а потім уже культурна й етнічна категорія, що позначає співтовариство громадян, які виступають у ролі колективного суб'єкта своєї держави. Під національними інтересами в цьому разі маються на увазі інтереси громадянського суспільства, що виявляються, узгоджуються і реалізуються державою.

Україна є соціальною державою, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток людини [57, с. 8]. Це дає підстави визнати необхідність гарантування з боку держави прав людини, що приводить до визнання необхідності соціального співробітництва.

Соціальна держава – поняття, що характеризує сучасну державу, яка у відносинах із громадянським суспільством вирішує соціально-економічні, культурні й екологічні завдання. Принцип соціальної державності – перерозподіл національного доходу в інтересах суспільства в цілому, зокрема на користь соціально незахищених верств населення.

Соціальною можна вважати лише ту державу, яка [54]:

– спирається на верховенство права;

– забезпечує гарантії дотримання прав і свобод людини;

– створює сприятливі умови для реальної участі працівників у виробленні й соціальній експертизі управлінських рішень на всіх рівнях управління і влади;

– визнає та реалізує систему соціального партнерства як основного механізму досягнення громадської згоди, балансу інтересів працівника, роботодавця, держави при регулюванні соціально-економічних і трудових відносин.

Соціальна політика держави буде повноцінною лише тоді, коли держава за активної участі інших суб'єктів громадянського суспільства на основі співробітництва розробляє її пріоритети і стратегію, а також спільними зусиллями організує їх практичну реалізацію. Тільки орієнтуючись на соціальне партнерство, в багатосуб'єктному суспільстві можуть бути в повному обсязі забезпечені конституційно закріплені функції соціальної держави. Сприяння зміцненню інститутів громадянського суспільства дає змогу членам цього суспільства досягати спільних інтересів. Таким чином, соціальне партнерство може стати основним інструментом побудови й розвитку соціальної держави.

Україна поступово стає соціальною державою. Обравши соціально орієнтовану спрямованість розвитку економіки, побудову соціальної демократичної держави, Україна повинна використовувати при цьому механізми й принципи соціального партнерства, в основу якого покладено баланс інтересів соціальних суб'єктів, їх соціальну відповідальність і справедливість.

Деякі дослідники виражають песимізм з приводу становлення й розвитку соціального партнерства України. Проблема полягає і в тому, що формування громадянського суспільства відбувається одночасно зі становленням соціального партнерства. Україна переживає перехідний період. Назріла необхідність консолідації всіх сил, оскільки держава, як правило, не в змозі розв'язати серйозні проблеми без підтримки суспільства, і навпаки, суспільство не може вирішити їх без підтримки держави. Успіху у вирішенні соціальних проблем можна домогтися тільки спільними зусиллями. При цьому необхідно заздалегідь ураховувати неминучі суперечності між соціальними групами й запобігати їм, щоб уникнути гострих конфліктів у суспільстві.

Звичайно, потрібно вивчати світовий досвід соціального партнерства, але при цьому варто мати на увазі, що моделі соціального партнерства, що склалися в державах Заходу, не можуть у незмінному вигляді бути "перенесені" в Україну.

Таким чином, у перехідний період зберігається актуальність проблеми вибору на різних рівнях громадської організації з безлічі варіантів, у тому числі орієнтація на досвід інших держав (його співвідношення з українською дійсністю й реальними потребами набуває вирішального значення), на власний досвід, успішні рішення в минулому (можуть бути й комбіновані можливості). Слід мати на увазі й те, що модель соціального партнерства, що буде використовуватися, повинна бути досить органічною стосовно вітчизняної економічної системи.

Аналіз стану й динаміки розвитку відносин соціального партнерства дає підстави стверджувати, що на сьогодні загалом сформувалася українська модель соціального партнерства. Зокрема, сформовані основні механізми ведення колективних переговорів на різних рівнях і створена законодавча база для колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин. Багато авторів відзначає особливості становлення соціального партнерства в Україні [140; 142].

Специфікою становлення відносин соціального партнерства в У кращі на сучасному етапі є їх формування в умовах відмови від централізованого (державного) регулювання трудових відносин, а також зміна форм власності, пов'язана з процесом приватизації в різних сферах. Послаблення втручання держави в соціальні відносини, формування нового сектору економіки, незалежного від держави, істотно підвищують роль локального (договірного) регулювання, у рамках якого договірні форми встановлення прав і обов'язків учасників суспільного процесу мають вирішальне значення.

Зазначена модель складається на основі, з одного боку, соціально-культурної спадщини, з другого – реалій ринкової економіки. Велика кількість формальних процедур взаємодії суб'єктів соціального партнерства, недостатність сформованої нормативної бази, низький рівень самоорганізації працівників і громадянського суспільства в цілому робить цю модель досить уразливою для тиску з боку зацікавлених владних структур. Система взаємодії інститутів, що представляють інтереси сторін, розвивається на регіональному й територіальному рівнях. Таким чином, українська модель соціального партнерства характеризується яскраво вираженими регіональними особливостями.

Аналіз стану взаємодії соціальних партнерів в Україні дає змогу виявити низку проблем, які стосуються факторів зовнішнього і внутрішнього середовищ.

До факторів зовнішнього середовища відносять: відсутність повноцінної нормативно-правової бази соціального партнерства; незавершеність процесу інституціоналізації соціального партнерства; відсутність повної й достовірної інформації про взаємодію суб'єктів соціального партнерства; недостатня увага органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також засобів масової інформації до проблеми становлення і розвитку соціально-партнерських відносин в Україні та ін.

Внутрішні фактори – неготовність суб'єктів соціального партнерства і, зокрема, роботодавців (керівників організацій, підприємств) до роботи в нових економічних умовах; вплив стереотипів патерналізму (утриманства) у свідомості працівників; неготовність багатьох роботодавців сприймати працівників і профспілки як рівноправних суб'єктів соціального партнерства; неготовність до довгострокової взаємодії сторін соціального партнерства.