Розділ VII. СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

– наділення повноваженнями спеціальних державних органів з контролю за виконанням досягнутих домовленостей і арбітражу.

Очевидно, що за такого розгорнутого процесорного трактування організаційний бік соціального партнерства виходить за рамки перехідного періоду до ринкової економіки і цілком відповідатиме розвиненій економічній, соціальній і політичній системі із властивими їй відносинами.

Розвиток соціального партнерства має кілька особливостей, пов'язаних із трансформацією його принципів. На стадії формування ринкових відносин соціальне партнерство може співвідноситися із принципом "обов'язковості", коли держава є своєрідним гарантом формування й реалізації партнерських відносин. У міру розвитку економічної системи й демократизації партнерських відносин необхідність дотримання принципу "обов'язковості" поступово відпадає, трансформуючись у принцип "достатності", тобто соціальне партнерство між суб'єктами, які взаємодіють, повинно бути достатнім, що забезпечує процес соціально-економічного розвитку, а не обмежувальним або таким, що стримує його. У свою чергу, принцип "достатності" може перетворитися у принцип "обумовленості", коли партнерські відносини між суб'єктами законодавчо закріплені, механізми взаємодії суб'єктів налагоджені й розвиваються під впливом економічних, соціальних і політичних відносин. Таким чином, розуміння процесорного розвитку соціального партнерства створює передумови для визначення методів формування й реалізації партнерських відносин.

Зараз основними принципами соціального партнерства є: дотримання законодавства; рівноправність сторін у свободі вибору й обговоренні питань, що становлять зміст колективних договорів, угод; повноважність представників сторін; добровільність сторін у взятті на себе зобов'язань; реальність забезпечення прийнятих зобов'язань; систематичність контролю й відповідальність за виконання зобов'язань.

Будь-який зміст, у тому числі соціальне партнерство, повинно набути форми. Відмітними ознаками формалізації є принципи й методи. Принцип досить схематично показує можливості соціального партнерства, що формує і реалізує його відносини, а також механізм реалізації партнерських відносин. Методи соціального партнерства деталізують партнерські відносини між різними суб'єктами. Вони мають певну специфіку. Методи можуть бути прямими й непрямими; проблемно-орієнтованими й ситуативними; програмними й одиничними; загальними й частковими.

Непрямі партнерські відносини припускають діагностику суб'єктами соціального партнерства економічного, соціального, соціально-психологічного середовищ та ін., розуміння свого місця в певному середовищі й інтересів суб'єктів партнерських відносин. Побічність відносин соціального партнерства припускає коригування й саморегулювання своїх позицій стосовно себе, інших суб'єктів і суспільства. Тут повинні переважати загальнонаціональні інтереси над територіальними, груповими й індивідуальними.

Проблемно-орієнтовані методи соціального партнерства припускають знання тенденцій і закономірностей розвитку партнерських відносин і побудову різного роду програм, планів, заходів щодо вирішення проблем, що виникають. Методи тут рекомендується використовувати на трьох рівнях: державному, територіальному, конкретного підприємства.

Ситуативні методи зумовлені змінами, як правило, тимчасовими, у середовищі економічного й соціального відтворення людини. Вони припускають оперативне регулювання суперечностей, що виникають. Ситуативне розуміння припускає оперативний вплив, регулювання економічної ситуації й вирішення питань до того, як вони трансформуються в нерозв'язувану проблему.

Програмні методи соціального партнерства не можуть застосовуватися ізольовано від питань програмного перетворення економічної, соціальної й політичної системи, тобто програма соціального партнерства з певних проблем є частиною цілого, частиною загальних програмних перетворень. Те саме стосується і одиничних, приватних і загальносистемних методів соціального партнерства.

Загальносистемні методи – це й засоби, що забезпечують багатоінструментальність вирішення проблем за допомогою соціального партнерства. Вони різні за природою, механізмами застосування, можливими результатами і оцінними показниками. Серед них виділяють організаційні, економічні, правові, управлінські, соціально- психологічні та інші методи регулювання процесів взаємодії соціальних верств, професійно-кваліфікаційних і демографічних груп.

Віддавати перевагу якомусь із методів було б неправильно. Розглянуті вище методи є універсальними й вимагають додаткової розробки, починаючи з наукових основ механізму формування соціального партнерства.

Країни з розвиненою ринковою економікою мають позитивні результати використання соціального партнерства, особливо в разі загострення ситуації на ринку праці, і вважають соціальне партнерство надійним і перевіреним соціально-економічним механізмом, що сприяє економічній та політичній стабільності і розвитку цивілізованих суспільних відносин [45, с. 14].

Аналіз соціального партнерства як суспільного феномена показує, що воно знаходить якісно нову систему відносин між роботодавцями і найманими працівниками, при яких забезпечуються баланс і реалізація їхніх основних соціальних інтересів [69; 109]. Система соціального партнерства припускає низку умов існування:

– виникнення й розвиток сил, що представляють інтереси основних суб'єктів соціального партнерства: найманих працівників і роботодавців;

– якісну зміну інституту держави, що в нових умовах встановлює партнерські стосунки із представниками праці й капіталу;

– зміну світової економіки в цілому, що пов'язане з новою якістю економічного зростання на основі інтенсифікації.

Таким чином, процеси, що відбуваються в Україні, вимагають істотного коригування політики забезпечення соціальної безпеки. В такій ситуації потрібно будувати суспільство на принципах співробітництва й взаємоповаги, реалізації принципів соціальної справедливості, що стає можливим тільки за умови збалансування економічного й соціального розвитку. На перший план повинні висуватися загальнолюдські й соціальні цінності. Для цього необхідне об'єднання всіх конструктивних сил як на національному, так і на регіональному рівні й створення ефективної системи соціального партнерства для вирішення проблем, що виникають, забезпечення стійкого розвитку. Причому важливо розробити такі механізми взаємодії суб'єктів соціального партнерства, щоб інтереси одних не зашкодили інтересам інших. Співробітництво та партнерство важливі для вирішення серйозних питань, які здатні впливати на процеси, що відбуваються.

Отже, сучасне розуміння партнерських відносин набагато ширше від його первісного значення й стосується суб'єктів, що беруть участь у різноманітних відносинах (від міжособистісних до міждержавних). В основу цього покладено процеси демократизації: утвердження правової рівності громадян. Ось чому сучасне трактування соціального партнерства містить у собі будь-які форми співробітництва, цілеспрямованої взаємодії суб'єктів у всіх сферах життя.

Таким чином, соціальне партнерство будується на визнанні рівності суб'єктів, що взаємодіють та їх здатності вести діалог. Для України необхідність формування ефективної моделі соціального партнерства виникла після переходу економіки на ринкові основи у зв'язку з відокремленням бізнесу від держави.

Реформи, проведені в країні, насамперед позначилися на найбільш уразливих верствах населення: пенсіонерах, інвалідах, багатодітних родинах. Прийняття цілої низки законів, розробка соціальних програм не пом'якшило життєво важливі проблеми багатьох груп населення [140].