РОЗДІЛ 4. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ — ЙОГО СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ

Необхідно констатувати, що на сьогодні Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1378 науково-дослідних, проектно-конструкторських і проектно-наукових установ, з них 600 самостійних НДІ, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну наукову і науково-дослідну роботу проводять вищі навчальні заклади. Динаміку наукових кадрів та організацій відображає таблиця 4.6.

Однак, за останні роки відбулося істотне скорочення чисельності науковців найвищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) у науковій сфері, хоча загальний їх показник в економіці України протягом цього періоду майже щороку збільшувався: наука залишилася цариною основної діяльності менш як 50% від загальної чисельності фахівців такого рівня. Оскільки майже 90% аспірантів та докторів навчаються за рахунок державного бюджету, можна зробити висновок, що видатки держави на їхню підготовку нажаль не трансформуються в наукові результати.

Науковий потенціал, безперечно впливає на розміщення насамперед наукомістких галузей господарства і невиробничої сфери. Наукові заклади широко досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни. Водночас характер розвитку продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що дає змогу розв'язувати економічні і соціальні проблеми. Інакше кажучи, науковий потенціал слід розглядати як важливу передмову розміщення нових і реконструкції діючих підприємств, а також вищих навчальних закладів.

Таблиця 4.6. Наукові кадри та обсяг наукових і науково-технічних робіт*

Статистичний щорічник України за 2011 р. — К.: TOB "Август-Трейд", 2012. — 558 с.

**Включено витрати на заробітну плату, матеріальні та інші витрати(автор)

На даний час основа маса організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи в Україні, зосереджена в економічно розвинених регіонах — м. Київ (27% усіх організацій на початок 2008р.), Харківській (15,1), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях (6,8-4,8%). Характерно, що майже в усіх регіонах кількість організацій дещо збільшилась порівняно з 1991р., тоді як чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це призвело до появи невеликих і порівняно малопотужних наукових колективів. Обсяг науково-дослідних та проектно-конструкторських розробок (НДПКР) скоротився більше ніж у 10 разів, що причинило різке зниження конкурентоспроможності економіки держави і втрату значної частини потенціалу економік регіонів. Спад ВВП і зростання структурних та цінових диспропорцій у виробництві товарів та послуг відбувалися на фоні гальмуючого впливу скорочення обсягів упровадження вітчизняних НДПКР і розвитку інноваційних процесів.

А якщо взяти до уваги, що питома вага видатків на науково-дослідницькі та проектно-конструкторські розробки у ВВП складають у Швеції — 3%, Японії — 2,97%, Швейцарії — 2,86%, США — 2,62%,

Німеччині — 2,53%, то нинішня ситуація в Україні у цій сфері задовільною вважатися не може. Це відкрита загроза про перетворення країни на "технологічний смітник", "відтоку мізків" за кордон та забруднення навколишнього середовища і руйнування екосистеми.

Важливою складовою науково-технічного потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання НДПКР, є матеріально-технічна база організації — основні фонди, що знаходяться в їх розпорядженні. На даний час спостерігаються надзвичайно низькі темпи оновлення наукового парку. Більшість машин і устаткування, які знаходяться у користуванні організацій, що виконують НДПКР України, перебувають в експлуатації 11-20 років (11,6% всієї кількості), або понад 20 років (26,2%). Тому закономірно, що основними факторами сучасного зростання реальної економіки залишаються екстенсивні. А економічне зростання, яке відбулося у 2002-2004 роках зовсім не пов'язане з підвищенням конкурентоспроможності через зростання технологічного рівня. Воно було обумовлене прискоренням темпів зростання українського експорту через сприятливу кон'юнктуру зовнішнього ринку.

Прикро констатувати той факт, що на даний момент наша країна відстає не тільки за показниками формування НТП, а й за параметрами його результативності. Сьогодні на Україну припадає лише 0,004% від загальносвітової кількості щорічних патентних заявок, 0,04% від загальносвітової вартості високотехнологічного експорту [34]. За цими показниками відставання від країн технологічних лідерів на одного працівника сфери НДПКР досягає 2-х-3-х порядків. По суті, це вже не просто відставання, а системний розрив.

Таким чином, основними факторами зниження науково-технічного потенціалу України, яке відбулося за останній час, стали переважання застарілих технологій виробництва, низький рівень упровадження НДПКР з підвищення якості продукції, низький рівень державного фінансування НДПКР, зниження рівня людського розвитку (освіти, охорони здоров'я, соціальної активності, психологічних настроїв), значне відставання темпів НДПКР у реальній економіці від країн світових економічних лідерів та ін. Тому, оцінюючи перспективи реформування всіх секторів економіки України (державного, приватного, змішаного), слід відзначити, що це реформування в своїй основі повинно базуватися на кількох незаперечних фактах. По-перше, основою відносних переваг однієї сучасної постіндустріальної економіки від іншої є, передусім, наявність потужного наукового потенціалу, що за своєю структурою відповідає структурі національних економічних пріоритетів. По-друге, найбільш динамічно розвивається торгівля між високорозвинутими країнами, і перш за все, наукомісткою продукцією. По-третє, все більша частина міжнародного поділу праці припадає не на міжгалузеві, а на внутрішньогалузеві і міжрегіональні зв'язки.

Ще однією із складових економічного потенціалу є інформаційний потенціал, який займає особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал — наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технології та інших засобів і можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

Інформацію завжди вважали важливою, невід'ємною складовою життя людини. Проте до середини XX ст. ця категорія не була об'єктом пильної громадської уваги та аналізу з точки зору її впливу на особистість і державу. Лише із входженням суспільства до нової соціальної стадії розвитку, коли економічне лідерство почало свідомо ототожнюватися з наукоємною продукцією, глибокими знаннями, вмінням швидко нарощувати професійний потенціал завдяки умілому опрацюванню інформаційних матеріалів, сформувалося принципово нове ставлення людства до інформації. Нині, коли людство переживає процес повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних технологій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію.

Інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об'єктивної реальності. її цінність полягає в достовірності і аргументованості, у оперативності і своєчасності, у об'єктивності і справедливості.

Обґрунтовуючи тезу про інформацію, як складову економічного потенціалу, виходять, як правило, з таких аргументів:

продукування інформації як такої — це вже самостійна виробнича галузь, тобто вид економічної діяльності;

інформація нині є невід'ємним фактором будь-якого виробництва, одним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи;

інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформації може коштувати мільярди доларів). Вона з одного боку, лежить в основі створення інформаційного продукту або інформаційної послуги і виступає як матеріальний товар, а з іншого — набуває товарної форми;