Розділ «Глава 3. Економічне районування та територіальна організація господарства»

У цьому аспекті є чітке визначення М. Паламарчука про завдання регіональних досліджень і наукові підходи до них. Учений вважає, що конкретним завданням регіональних досліджень є "опрацювання наукових основ вирішення важливих проблем соціально-економічного розвитку регіонів". Сюди він включає:

♦ вивчення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів;

♦ формування регіональних і міжрегіональних соціально-територіальних систем (виробничих, рекреаційних, розселення);

♦ комплексний соціальний і економічний розвиток території;

♦ розробку наукових основ районного планування, перетворення району в раціонально організований елемент структури національного суспільно-територіального комплексу;

♦ створення наукових інформаційних систем для загальнодержавних та регіональних потреб, розробку програм та прогнозів соціально-культурного розвитку районів, областей, міст;

♦ вивчення процесів взаємодії суспільства і природи, економічної ситуації в районах, підготовку програм охорони довкілля [34,32].

Вище перелічені напрями розв'язання регіональних проблем, безумовно, сприятимуть розширенню спектра регіональних досліджень, зміцненню їх наукових засад, які в свою чергу утверджуватимуть необхідність посилення розвитку регіональної економіки як в регіонах зокрема, так і в цілому в державі.

3.3. Економічний район, його головні ознаки, районоутворюючі фактори

Ще наприкінці XIX ст. М. Драгоманов, а у 1926 р. С. Рудницький поділяли Україну на Правобережну, Лівобережну та Південну. В основі цього поділу лежав історико-географічний принцип, зокрема та обставина, що у 1686 р. у ся тогочасна Україна була поділена між Росією та Польщею по Дніпру. У складі Російської імперії найбільш тривалим був поділ України на дев'ять губерній, об'єднаних у три регіони: 1) Південно-Західний край (Волинська, Київська, Подільська губернії); 2) Лівобережна Україна (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії); 3) Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії).

У колишньому Радянському Союзі постійною проблемою було економічне районування країни. На сьогодні більш актуальною є соціально-економіко-територіальна регіоналізація України. Районування - це своєрідна територіальна систематизація, процес розподілу території на певні складові, що виділяються за твоє, чи іншою ознакою (однорідне районування) або ж за їх поєднанням та взаємодією (функціональне районування). Але кожний із виділених районів відразу набуває специфічну якість - своє місце розташування, тобто розміщення відносно інших районів. У цьому полягає головна відмінність району (як одиниці територіальної систематики) від будь-яких інших таксонів - типів, видів, класів, що виділяються незалежно до місця розташування відповідних об'єктів.

В. Поповкін дає таке визначення економічного району: економічний район - це територіальна частина народного господарства країни, якій органічно притаманна географічна цілісність та економічна спільність. Ним обґрунтована дворівнева схема економічного районування країни, що включає п'ять макроекономічних районів та десять мезорайонів.

Економічний район - це не просто теоретична або й "паперова" конструкція. В сучасних умовах економічне районування розглядають як засіб управління господарством у територіальному розрізі, як основу розробки і реалізації державної регіональної політики. Економічний район, з одного боку, - об'єкт державного управління, основна складова частина регіональної політики. З другого боку, це відповідна територіальна природно-ресурсна господарська цілісність, що має свою специфіку - історичну, природну, соціальну, економічну, а також свій певний потенціал, який сприяє його розвитку. В свою чергу це є основа підходу до регіонального управління, організаційного поєднання державного управління з місцевим самоврядуванням.

Процеси формування економічних районів зумовлені відмінностями в історичному розвитку різних земель України, їх природних умов і природно-ресурсного потенціалу, етнокультурних та соціально-демографічних особливостей, рівня розвитку продуктивних сил території, їх господарської спеціалізації та структури господарства. Оскільки українські землі протягом тривалого часу перебували у межах кордонів інших держав, українські вчені-економісти та географи не могли не зважати на становище українських регіонів у складі цих держав.

Територіальна цілісність країни й ефективне функціонування соціально-економічного комплексу кожного регіону в тісній взаємодії з іншими регіонами є головним фактором регіональної соціально-економічної політики української держави, яка має враховувати загальнонаціональні потреби та інтереси.

У зв'язку зі стрімким розвитком важкої індустрії та хімічної галузі в окремих регіонах за останні роки проблемним фактором регіоналізації стає екологічна ситуація, наявність спільних для регіону природоохоронних та соціально-екологічних проблем. Це має стати регулюючим фактором як розвитку регіональної економіки, так і міжрегіональної, де на першому місці має бути здоров'я населення і охорона навколишнього середовища.

Один з факторів, що найбільш впливають на формування економічних районів, це економічний.

Головним районоутворювальним фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Другим важливим районоутворювальним фактором, похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (TBK). Територіальний поділ праці зумовлює формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, зумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення TBK.

До складової частини TBK входять елементарні техніко-економічні комплекси. Основою цих комплексів є стійкі сполучення взаємопов'язаних підприємств різних галузей. їх зв'язки визначені технологією і економікою виробництв, наприклад, молокозаводи в сільській місцевості та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Це сприяє утворенню територіально-виробничого комплексу, який охоплює значну частину економічного району. У межах одного економічного району може бути декілька тісно пов'язаних TBK.