Розділ «§19. Матеріал, мова та переклади Біблії»

Через Мойсея Яхве уклав з народом Ізраїлю угоду, обіцяючи йому допомогу і покровительство, якщо він буде виконувати волю Божу і закони, встановлені Богом. Ці заповіді Божі були нібито вибиті на кам'яних таблицях — скрижалях, які вручив Яхве Мойсею на горі Синай. Заповіді Божі забороняли ізраїльтянам шанувати інших, крім Яхве, богів, зображувати їх, робити з них кумирів (ідолів), промовляти ім'я Боже без нагальної потреби. Євреї повинні були також шанувати день суботній, оскільки Бог за шість днів створив небо, землю і все суще на ній, а на сьомий день відпочивав. Яхве заповідав ізраїльтянам шанувати батька й матір, не вбивати, не займатись перелюбством, не давати неправдивих свідчень, не жадати майна ближнього.

Мойсей сорок років був поводирем богообраного народу, проте інколи він сумнівався у своїй пророчій місії. За це бог Яхве покарав його: старий Мойсей здаля зміг побачити обітовану землю ханаанську, ступити ж на неї йому не судилося. Він помер у віці ста двадцяти років, і нікому не відоме місце його поховання. А провідником замість нього став Ісус Навін, який і завершив його справу. Ця легенда міститься в книзі, яку прихильники іудаїзму вважали священною і називали Соферім. До її складу входило 39 книг, об'єднаних в три великі групи: Тора — "вчення", На-буїм — "пророки", Катубім — "писання". Іудаїзм, який проголосив єдиного бога Яхве, сформувався у боротьбі з політеїзмом.

Згідно з християнськими легендами і вченням богословів, основоположником цього віровчення був євангельський Ісус Христос, народжений дівою Марією від Духа святого. Коли йому минуло тридцять років, він почав проповідувати новий релігійний закон, а своєю смертю мученика на хресті спокутував гріхи людські. Потім Христос воскрес і піднісся на небо для того, щоб згодом вдруге прийти на землю і звершити суд над живими й мертвими. Зібрання легенд про Христа склали частину Біблії, відому під назвою Нового завіту.

Наука інакше розглядала богословську версію щодо походження християнства. Вже твори античних письменників Лукіана, Цельса, Порфирія та Юліана, які жили в період виникнення християнства, свідчать про безплідність євангельських легенд. В епоху середньовіччя, коли християнство стало ідеологією феодальної Європи, будь-яка критика богословських розповідей про Христа була фактично виключена. Але як тільки-но в надрах феодалізму почали складатися передумови для виникнення нового, капіталістичного способу виробництва, критика християнського богослов'я набирає рішучого й систематичного характеру. Велику роль у цій критиці відіграли діячі французького просвітництва Ж.Мельє, Ф.Вольтер, Д.Дідро, П.Гольбах, С.Маршаль.

Винятково важливу роль у критиці євангельських текстів відіграв один із визначних представників лівих гегельянців Б.Ба-уер, котрий спочатку стояв на ортодоксальних християнських позиціях, але згодом, незважаючи на ідеалістичний характер своєї філософії, дійшов висновку, що християнство не занесене ззовні в готовому вигляді і нав'язане греко-римському світові, а є продуктом цього світу.

На час виникнення християнства рабовласницький спосіб виробництва, вершиною розвитку якого було створення світової Римської імперії, переживав глибоку кризу. Головна опора воєнної могутності імперії — вільні селяни і ремісники, не витримуючи конкуренції дешевої рабської сили і праці, розорювались і декласувались. Ослаблення воєнної могутності держави призвело до скорочення притоку нових рабів, головним джерелом яких були безперервні завойовницькі походи. Рабовласницькі верхи намагалися компенсувати скорочення кількості рабів посиленою експлуатацією та жорстоким пограбуванням вже завойованих країн, а це в свою чергу призводило до загострення класової боротьби, до широких повстань рабів і підкорених Римом народів. Серед них особливою силою відзначилося повстання рабів в Італії під керівництвом Спартака (73—71 рр. до н.е.). Проте жоден з класів, які боролися тоді з Римською імперією, і передусім раби, що становили більше половини населення країни, не був здатний знайти вихід з кризи рабовласницького ладу, створити новий, більш високий тип виробництва.

Все це прирікало повстання рабів і підкорених народів на неминучі поразки. Звідси песимізм, розгубленість, апеляція до небесних сил — погляди і настрої, що завжди виникають у таку епоху, коли весь старий лад "перевернувся" і коли маси, виховані в дусі звичаїв, традицій, вірувань цього ладу, сприймають крах його як крах всього світопорядку. В епоху кризи Римської рабовласницької імперії такі погляди і настрої, в свою чергу, сприяли поширенню містики і занепадництва, месіанських ідей, пов'язаних з вірою в прихід божого рятівника, який має принести людям чудодійне визволення. Поява легенд про месію-спа-сителя не була пов'язана з конкретними історичними особами — вождями чи реформаторами. Ці легенди виникали стихійно в Палестині, Сирії, Єгипті, Малій Азії.

Дослідники, вивчаючи історію раннього християнства, показали що воно спочатку складалося з численних сект, котрі ворогували між собою та з навколишнім "язичницьким" світом. Але ці секти об'єднувала ненависть до спільного ворога — рабовласницького Риму та віра в чудесного визволителя, якого в різних сектах уявляли по-різному.

Це був час, коли навіть у Римі і Греції, а ще більше в Малій Азії, Сирії і Єгипті абсолютно некритична суміш найгрубіших забобонів різних народів беззастережно сприймалась на віру і доповнювалась благочестивим обманом і прямим шарлатанством; час, коли великого поширення набули "чудеса" та всілякі містичні чаклунські нісенітниці.

Християнство являло собою релігію, що відображала новий етап у розвитку рабовласницького суспільства. Однак вона не була настільки "самобутньою", "єдиною та істинною", "раз і назавжди" даною релігією, як про це стверджують богослови. Справа в тому, що багато елементів своєї ідеології християнство запозичило з інших релігій і філософсько-ідеалістичних вчень.

Особливо багато взято християнством з іудаїзму. Християнство зародилось у народів єврейської релігії як одна з релігійних сект іудаїзму. У іудеїв воно взяло Танах, назвавши його Старим завітом, котрий разом з Новим завітом складає Біблію — святу книгу християн. Іудейський бог став, по суті, і християнським богом, тільки виступає він в образі однієї з іпостасей триєдиного бога християн — Бога-отця. Взяло на озброєння християнство в іудаїзмі і вчення про месію, що стало основою версії про земне життя Ісуса Христа.

Для більш складної розповіді про Ісуса Христа і його земне життя християни використовували уявлення східних релігій про народження від земної жінки страждаючого, вмираючого і воскресаючого Бога. З релігій Давнього Сходу християнство перейняло також ідею про загробне життя. Уявлення про "непорочне зачаття" існувало задовго до появлення християнства в багатьох релігіях, у тому числі в брахманізмі, буддизмі, а також у давньоіранському мітраїзмі, який був значно поширений у Римській імперії, де виступав суперником християнства в перші віки нашої ери.

Можна стверджувати, що християнство взяло у мітраїзмі його центральну ідею про боротьбу в світі двох начал: світла і темряви, добра і зла. Ця ідея виступає в християнстві в образі Христа, який уособлює сили добра, і Сатани, котрий являє собою сили зла. З мітраїзму взятий також символ восьмиконечного хреста. Треба відзначити, що християнство — це перша релігія в Європі, яка свідомо включила в свою ідеологію філософію.

В античному світі на момент виникнення християнства філософська традиція налічувала близько 600 років. Тому й не дивно, що релігійні сюжети були облагорожені філософсько-ідеалістичними положеннями. Але для цього потрібні були не будь-які філософські школи, а ті, що влаштовували християнство. До них можна віднести неоплатонізм, стоїцизм, школу кінників. А християнство не могло ці школи прийняти в чистому вигляді, тому пристосувало філософські знання до християнських догм.

З вчення неоплатоніка Олександрійського християнство взяло ідею про божественний Логос, як про посередника між Богом і світом. Філон вважав Бога абсолютною завершеністю, що існує поза часом і простором. Бог, за його вченням, безконечно високо стоїть над матеріальним світом і суспільством, для впливу на які він виділяє посередника — Логос, який є не тільки божественним словом, силою і розумом, але й самостійною божественною істотою. Вищий із логосів — "Син божий", а всі інші— ангели. Вчення про Логос християнство трансформувало в образі боголюдини Ісуса Христа — посередника між Богом і світом.

Християнство взяло у Філона також вчення про природжену гріховність людей і про двоїсту природу людини, яка має тіло та душу. За Філоном тіло є джерелом зла, темницею для душі. Душа — це частинка Бога в людині, а спасіння людини — в наслідуванні Бога. Це означає, що головна турбота повинна бути про душу, а не про тіло. Людина не повинна скаржитися на долю. її справа — покірно нести свій земний хрест і почувати себе винною перед Богом, постійно каятися. Однак покаяння повинно здійснюватися шляхом приношення в жертву не тварин, а свого серця, своєї душі. Філон Александрійський мав вплив на формування християнської ідеології, за що Б.Бауер назвав його "батьком християнства"

На вченні римського стоїка Сенеки про долю, рок, які виступають у формі божества, засновано християнську мораль. До аскетизму, покірності долі, смирення, терпіння, до непротивлення злу — закликав філософ. У Сенеки християнство запозичило ідеї класового миру, рівності всіх перед Богом.

У кінників християнство взяло ідею індивідуалізму, утилітаризму, принципової рівності всіх людей та ідею космополітизму.

Такі основні ідеологічні джерела християнства. Проте це зовсім не означає, що християнство повністю запозичило свою ідеологію. Воно лише відібрало для себе елементи багатьох релігій і вчень, трансформувавши їх у відповідності до нових умов суспільного життя, привело усе до визначальної системи, доповнило їх новими, суто християнськими догматами і тим самим виступило як нова релігія, що знайшла своє оформлення у Новому завіті.