Розділ «§19. Матеріал, мова та переклади Біблії»

Майже одночасно з перекладом Біблії І.Огієнка, виходить і переклад свяшеника І.Хоменка, який понад 12 років працював над перекладом єврейських та грецьких текстів на українську мову. Після перекладу п'ять років тривало остаточне літературне та технічне оформлення тексту, і в 1963 р. у Мюнхені (Німеччина) було надруковано Святе Письмо Старого та Нового Завіту з апокрифами.

Аналіз трьох українських перекладів Біблії свідчить, з одного боку, про високу загальну культуру перекладачів, з іншого боку — про їх високу філософську, релігійну та мовну культуру. Але хоча переклади зроблено недавно, в них є недоліки, що вимагають нових перекладів Біблії українською мовою. На наш погляд, є необхідність об'єднання релігійної і світської думки для підготовки фундаментального видання Біблії українською мовою.

Треба подолати міжконфесійну різницю, виробити принципи перекладу, залучити учених, які займаються питаннями релігієзнавства, мовознавства, лінгвістики, демографії, археології, етнографії, літературознавства, математичними засобами обробки інформації.

Чи є Біблія унікальною?

Якщо уважно переглянути праці та послухати проповіді як минулих, так і сучасних іудейських та християнських проповідників і богословів іудаїзму та християнства, то вони майже одночасно говорять про унікальність Біблії, підкреслюючи її "бо-гонатхненний" характер. Не применшуючи ролі та місця Біблії в історії розвитку людства, необхідно дати конкретно-історичний аналіз її виникнення. Як зазначалося вище, Біблію писали приблизно 1500 років у різних соціальних, політичних, економічних, культурологічних умовах, тому ми маємо і різні за характером, сюжетом та змістом книги. Тим більше, що саме християнство поділяє Біблію на Старий і Новий Завіти.

Тому і аналіз цих книжок слід побудувати таким чином, щоб розкрити те, що було взято з культур та релігій інших народів і що мало самобутній характер.

Аналіз Старого завіту показує, що його виникнення зумовлене як соціально-економічними, так і політично-географічними умовами. Ми не повинні забувати, що іудейська культура та релігія зародилася серед шумерської, давньоіндійської, давньоєгипетської та вавілонської культур. Тому і ключем до розуміння іудейського феномена є розуміння процесів, які відбувалися в ті часи, впливу культури і релігії країн цього регіону на іудейську культуру та релігію. Це ні в якому разі не означає, що іудейська релігія не має самобутності, а тільки те, що вона розвивалася, як і інші релігії Сходу.

Одним із найбільш шанованих богів єгипетського пантеону був прекрасний, вічно юний бог Озіріс. Він був добрим богом, навчив людей обробляти землю, всіляко допомагав їм. Та його ненавидів і підступно вбив злий брат Сет, розкидавши його розрубане на сотні шматків тіло по землі, щоб Озіріс не міг воскреснути. Однак вірна дружина Озіріса Ізіда зібрала ці шматки, полила їх мертвою водою і вони зібралися, полила живою водою — і Озіріс воскрес. Міф про смерть Озіріса — один із варіантів численних міфів про вмираючих і воскресаючих богів, які існували у давніх землеробських народів. Відгуки їх можна побачити і в євангельській легенді про смерть і воскресіння Ісуса Христа.

Щороку Озіріс вмирав і воскресав, щоб воскреснути в новому колосі, що зріс від кинутого в землю зерна. Щороку шанувальники бога Озіріса траурними ритуалами відзначали смерть свого бога і радісними — його воскресіння.

Старовинна священна "Книга мертвих" говорить, що після смерті душа померлого з'являється на суд Озіріса, який зважує її на своїх терезах. Якщо душа не обтяжена гріхами, її чекають райські сади, де панує приємна прохолода і багато води, що її так не вистачало на землі Єгипту, цвітуть дерева, вкриті прекрасними квітками, що наповнюють повітря своїми пахощами, під легким вітерцем шелестить пшениця, яка виростає висотою до семи ліктів. Грішники ж потрапляють у вічну пітьму страшного підземелля, де завжди палає вогняний потік. Уявлення єгиптян про загробне життя складалося під впливом їх земного життя. Вони, наприклад, вірили, що й на тому світі доведеться працювати, тому клали в гробниці статуетки, що зображали рабів, які працюватимуть на полях Озіріса замість своїх господарів.

Ще в XXI ст. до н.е. в Дворіччі виникла держава шумерів — одного з найдавніших народів, відомих в історії. Вони були землеробами, скотарями, ремісниками, воїнами. В XIX ст. археологи знайшли на території стародавнього Шумеру не лише залишки будівель, знарядь праці, а й глиняні таблички, вкриті клинописом. Одним із тих, хто працював над їх розшифровкою, був російський учений Михайло Васильович Нікольський. Два томи виданих ним документів містять тексти 855 табличок, що дають можливість відтворити різні сторони давньої цивілізації, зокрема релігійні уявлення шумерів.

Шумери, як і інші народи старожитності, шанують богів, які уособлюють сили природи. Колись існував первозданний хаос, який представляв чудовиська Апсу, Мумму і Тіамат. Потім були створені всі інші боги, які стали порушувати спокій своїх прабатьків. Один з них — бог морів Єа вбив Апсу. Тіамат вирішила помститись юним богам. Вона створила одинадцять чудовиськ, на чолі яких виступила в похід. Ніхто з богів не наважився боротись з нею, лише бог міста Вавілона став до бою з Тіамат. Він взяв із собою потоп, блискавку, сім вітрів, одягнув одяг жаху, а голову увінчав погибельним блиском. В такому грізному вигляді він ступив на бойову колісницю. Мардук переміг Тіамат, розрубав її тіло навпіл і з цих половин створив небо й землю. Потім він створив стоянки для великих богів — небесні світила, визначив шляхи руху для всіх зірок і планет. Тоді ж він встановив чотири пори року і дванадцять місяців, підпорядкувавши кожному три зірки. Покінчивши з впорядкуванням космосу, Мардук створив на землі рослини і тварини, і у свої володіння вступили бог неба Апсу, бог землі Ендліль і бог води Єа. Вінцем творіння Мардука стала людина. Він зліпив її з глини, змішаної з кров'ю одного з чудовиськ, котрі супроводжували в битву грізну Тіамат. Як встановили вчені, цей міф датується XVIII ст. до н.е.

Серед шумерійських табличок були знайдені також і тексти епосу про богатиря Гільгамеша. Герой епосу Гільгамеша — цар міста Урука — наділений надзвичайною силою й розумом. Разом із своїм другом напівлюдиною-напівтвариною Ендіку він врятував рідне місто від страшного бика, якого наслала на землю Урука богиня кохання Іштар, не добившись взаємності Гільгамеша. Невдовзі, після урочистого бенкету на честь цієї перемоги, Ендіку помер, і Пльгамеш замислився над таємницею смерті. Він вирішив присвятити своє життя пошукам безсмертя для себе і свого народу.

Пльгамеш вирушив на край землі, де жив його предок Ут-напіштім, ім'я якого означає "той, хто посіяв вічне життя". Він став єдиним з людей, якому боги подарували безсмертя.

Пльгамеш вирішив дізнатися від нього про шлях до вічного життя, і Утнапіштім після довгих умовлянь розповів свою історію.

Колись на березі Євфрату стояло місто Шуррупак, де він жив. Розгнівавшись на людей за їхні гріхи, боги вирішили влаштувати потоп і знищити їх. Та добрий бог Єа попередив про це свого улюбленця.

У визначений богами час почалася буря. І тоді вони злякались, відступили на небеса. Вони вили від страху, як пси, Іштар кричала. Шість днів і ночей не стихала буря, вода заливала землю. А потім все стихло.

Корабель Утнапіштіма пристав до гори Нісір, вершина якої показалася над водою. "Гора Нісір затримала корабель і не дала йому хитатись... Коли настав сьомий день, я виніс голубка і випустив його. Полетів голуб, покружляв, сухого місця не було, і він повернувся. Потім я виніс ластівку і випустив її. Полетіла ластівка, покружляла, сухого місця не було, і вона повернулась. Тоді я виніс ворона і випустив його. Полетів ворон і побачив, що вода відступила, і не повернувся".

Довідавшись про те, що Утнапіштіму вдалося врятуватись і що допоміг йому в цьому Єа, бог землі Єнліль розгнівався і вирішив покарати обох. Проте Утнапіштім сміливо звернувся до нього, доводячи, що вчинок його — жорстокий і несправедливий, адже не всі люди були грішниками, для чого ж він знишив усіх? Енліль погодився з цим і, змінивши гнів на милість, вирішив наділити мудру людину безсмертям.

Утнапіштім довго не хотів говорити, що саме дарувало йому безсмертя, але нарешті відкрив, що вічне життя дарує трава із колючками, яка росте на морському дні. Він дістав чарівну траву, яка називалась "хай стара людина стане молодою", і вирушив додому. Одного разу він зупинився біля озера, щоб скупатись, а траву залишив на березі. Запах трави почула змія. Вона тихенько підповзла і з'їла чудесну рослину. В ту ж хвилину з неї enana стара шкіра і змія стала молодою. А люди назавжди втратили надію на безсмертя.