Розділ XV. Християнство

Одне з центральних місць у християнському віровченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих.

Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, котра ніби чекає на людину у потойбічному світі.

Такий же фантастичний характер, породжений релігійним спотворенням реальності, мають й інші християнські догми, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських вірувань, запозичених від стародавніх східних релігій. До таких запозичень слід віднести, зокрема, віру у безсмертя душі, уявлення про потойбічне пекло та рай, ідею небесного вшанування за богоугодне життя на землі, тощо. Вимога визнати догмати абсолютними, непогрішними істинами, набутими від Бога, сприяє закріпленню у свідомості віруючих спотворених уявлень про світ.

Символ віри приписує вірувати в "єдину святу, соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Практично жодна з цих ідей не є породженням самого християнства, а запозичена від дохристиянських вірувань з досить незначною переробкою стосовно культу Ісуса Христа.

Паралельно із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу, покликаного впливати на почуття віруючих з метою підтримування та поглиблення їхньої релігійності.

Найважливіші елементи християнської обрядності називаються таїнствами. До них належать: хрещення (залучення до християнства шляхом занурення у воду або окропления), миропомазання (передавання хрещеному "благодаті святого духа" шляхом змащування його ароматичною речовиною — миро), євхаристія, або причастя (з'їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло та кров Христа), покаяння (сповідь віруючих в своїх гріхах священикові, щоб одержати через нього прощення від Бога), шлюб (здійснення у храмі одруження), священство (посвята у сан диякона, священика або єпископа) та маслосвяття або соборования (помазання хворого освяченою оливою — єлеєм). Своїми джерелами християнські таїнства сягають Первісних культових дій.

Головним християнським богослужінням є літургія (обідня, меса) — театралізоване дійство, яке супроводжується різними заклинаннями, молитвами, музикою або співом, читанням "священного писання", поклонами, запалюванням свічок та лампад, курінням ладану тощо. Мета богослужіння — постійно впливаючи на розум та почуття віруючих, стимулювати їхню релігійність, віру у надприродні сили.

Разом з ушануванням Бога, діви Марії (богородиці, богоматері, мадонни) склався культ "святих" — ушанування осіб, які "догодили богу" і відзначені ним "даром чудотворення". Серед цих святих чимало міфічних персонажів. Важливу роль відіграє у християнстві культ хреста, який сприймається не тільки як знаряддя Христа, а як засіб "спасіння".

Значне місце у християнському культі відводиться святам, покликаним сприяти емоційному впливу на віруючих і підтриманню їхньої релігійності. До головних християнських свят належать: свято "воскресіння" Христа, Трійця або п'ятидесятниця (на честь зішестя на апостолів святого духа, що ніби було на п'ятидесятий день після воскресіння Христа), Різдво Христове тошо.

§2. Нехристиянські джерела

Автори ї ст. не згадують про християнство До нас дійшло багато творів іудейських письменників Иосифа Флавія і Філона Александрійського. Вони розробляли питання історії Палестини та іудаїзму і не могли б промовчати про нову релігію, якби в євангельському оповіданні про Ісуса Христа та в розповідях про його чудеса була хоча б крихітка історичної істини. Правда, в "чудейських древностях" Флавія говориться про Ісуса Христа як про Бога, про його чудеса, смерть і воскресіння. Але місце, як установлено наукою, є вставкою якогось благочестивого християнського переписувача. Воно не могло належати самому Флавію, бо він був правовірним іудеєм і не міг говорити про Ісуса як про Бога. До того ж увесь уривок аж ніяк не Пов'язаний ані з попереднім, ані з наступним оповіданням і є чисто механічною вставкою. Проте твори цих письменників мають велике значення для передісторії християнства. Автори новозавітних євангелій брали у Й. Флавія майже всі дані про історію Палестини в І ст. Докладно описана Флавієм чудейська війна 66-73 рр. проти римлян яка багато в чому визначила антиримську спрямованість автора "Одкровення Іоанна". Твори Філона використовувались авторами інших новозавітних писань. Так само стоїть справа і з римським філософом Сенекою, який помер у 65 р. І він жодним словом не згадує християн, але розвинуті ним філософські ідеї широко запозичалися отцями -церкви.

Таким чином, хоча письменники І ст. і не повідомляють нічого про нову релігію, проте дані, що містяться в їхніх творах, свідчать, як створювався фунт для виникнення і поширення християнства.

Зате греко-римські автори наступного століття (Пліній Молодший, Таціт, Светоній, Лукіан і, головним чином, Цельс) повідомляють чимало важливих, хоча й уривчастих, відомостей про християн і християнство. Місце в рукопису "Анналів" Таціта на відміну від вставки у творі Флавія не можна без застереження вважати вставкою, тому що тон щодо християн відзначається ворожістю, чого і слід чекати від представника староримської традиції. Тут йдеться про гоніння на християн в 64 р. в Римі і про Христа, страченого за Понтія Піла-та. Це місце, проте, сповнене суперечностей і не доводить історичності Ісуса. Відомості про Христа Таціт, мабуть, одержав від християн у Кільки, де він на початку II ст. був намісником.

Більш повні відомості про християн відображені в листуванні Плінія Молодшого з імператором Траяном (початок II ст.). Вони стосуються християнських общин у Віфінії (північно-західне узбережжя Малої Азії). Траян рекомендує Плінію карати осіб, викритих в тому, що вони християни, якщо вони не відмовляться від своєї віри.

Значно більше відомостей про християн у творах Лукіана і Цельса, датованих другою половиною II ст. Перший з них скептично ставився до всіх видів релігійних забобонів, як язичеських, так і християнських. У творі "Про кончину Перегріна" він описує життя одного пройдисвіта, котрий у своєму бурхливому житті був "і пророком, і главою громади, і керівником зібрань" у християн. Перегрій, за словами Лукіана, не тільки тлумачив "святі" книги християн, але й складав багато з них. Знущаючись над легковір'ям християн, Лукіан висловлює співчуття простакам, обдуреним Перегріном. Книга Цельса "Правдиве слово" присвячена критиці християнства. Цельс, як Пліній і Лукіан, вважав християнство марновірством, не гідним освіченої людини. Він зазначав, що упорядники Євангелія "три, чотири і багато разів переробляють перший запис Євангелія, щоб мати можливість заперечити викриття". Його обурює та обставина, що християни "не хочуть ні давати, ні прийняти пояснення про те, у що вірують. Вони відбуваються фразами: "не випробовуй, а віруй", "віра твоя спасе тебе". Працю Цельса було знищено церковниками, однак численні виписки з його книги збереглися у християнського автора III ст. Орігена, який написав твір "Проти Цельса".

Таким чином, із свідчень нехристиянських письменників випливає, що нова релігія почала поширюватися не раніше початку II ст., і лише в другій половині цього століття вона почала привертати увагу язичеських письменників. Мовчання про християнство у творах авторів І ст. не було випадковим. Християнські секти того часу були такі незначні, що письменники не знали про їх існування. Звідси випливає, що євангельське оповідання про чудеса, що їх робили і Ісус, і апостоли, було лише благочестивою вигадкою християнських письменників. Археологічні розкопки, що здійснювалися у всіх місцях, де можна було передбачити існування ранньохристиянських общин, від Риму до Палестини, не дали у І ст. ніяких слідів таких общин. У римських катакомбах найдавніші дані про християн належать до другої чверті II ст. Тим самим часом датуються найбільш ранні знахідки християнських папірусів у Єгипті.

§3. Розкол християнства

Головною причиною розколу були особливості соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політично самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політично несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим.

Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувалася гостра богословська полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським папою і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької "вселенський, всеохоплюючий"), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальним и.