Розділ «ТЕМА 15. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод»

Для судів України застосування Конвенції та практики Європейського суду набули особливої актуальності з прийняттям 23 лютого 2006 року Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", який увібрав у себе численні резолюції Комітету Міністрів Ради Європи. В Україні Конвенція має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням статті 9 Конституції України.

15.3. Право на життя та обов'язок позитивних дій держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників

15.4. Заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання

Ст. З Європейської конвенції з прав людини забороняє посягання на фізичну або моральну гідність людини через катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Цією ж нормою закріплюється обов'язок держави утверджувати і забезпечувати права і свободи кожної людини. Це підкреслюється і в міжнародно-правових документах.

Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнята 09.12. 1975 ГА ООН, складається з преамбули і 12 статей.

Катування - будь-яка дія, якою людині навмисно завдають сильного болю або страждань, фізичних чи розумових, з боку офіційної особи з метою одержання від неї чи від третьої особи інформації або зізнання, покарання її за дії, які вона вчинила або у скоєнні яких вона підозрюється, або залякування її та інших осіб (ст. 1). Держави повинні не допускати катувань, навіть за умов війни, загрози війни, внутр. політ, нестабільності (ст. 3). Будь-яка особа, що зазнала катувань з боку офіційних осіб, має право на подання скарги на дії цих осіб до компетентних органів своєї держави (ст. 8). Якщо розслідування згідно зі ст. 8 або 9 встановить очевидну наявність катувань, проти порушника або порушників, котрі їх вчинили, повинен бути розпочатий кримінальний процес (ст. 10). Якщо встановлено, що мали місце катування або будь-який інший жорстокий вид принизливого поводження і покарання з боку офіційної особи або за її підбурюванням, потерпілий має право на компенсацію (ст. 11).

Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання ратифіковано Україною 26.01.1987. Положення норм міжнародного права були враховані й в Конституції України, у ст. 28 якої встановлено, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

На розвиток цих принципових моментів відповідні правові приписи були включені до чинного Кримінального кодексу України, зокрема ст. 127 "Катування", до розділу II Особливої частини "Злочини проти життя та здоров'я особи".

Від часу заснування в 1989 році Європейський комітет у запобіганні катуванням (КЗК) розробив численні норми захисту ув'язнених проти катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Значна частина роботи КЗК полягає в перевірці умов життя ув'язнених. Серед розроблених Радою Європи в цій галузі документів, що мають несудовий характер, є також рекомендації та резолюції Комітету міністрів, які, зокрема, стосуються: статусу, прийому на роботу та підготовки тюремного персоналу (Резолюція (66) 26); попереднього ув'язнення (Рекомендація 80 (11); утримання небезпечних злочинців і поводження з ними (Рекомендація (82) 17).

15.5. Заборона рабства та примусової праці

15.6. Право на свободу та особисту недоторканість. Свобода пересування

Україна є учасницею багатьох міжнародних договорів, які передбачають стандарти захисту права на свободу та особисту недоторканність, зокрема Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року (далі - Конвенція).

Ст. 5 гарантує людині особисту недоторканість, захищаючи її, зокрема, від свавільного арешту чи затримання. Вона гарантує визначені основні процедурні права, такі, як право бути належним чином поінформованим про підстави арешту, право негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і право на швидкий розгляд судом законності затримання або продовження строку затримання.

У ч. 1 ст. 5 Конвенції встановлений вичерпний перелік випадків, коли позбавлення особи свободи допустимо у демократичному суспільстві, ст. 1 Протоколу № 4 до Конвенції забороняє позбавляти особу свободи за невиконання контрактного зобов'язання. Якщо національним правом держави передбачені інші випадки обмеження свободи особи, то вони визнаються Європейським судом такими, що порушують ст. 5 Конвенції. Кожна особа, у випадку її затримання або арешту державними органами, наділяється процесуальними гарантіями, передбаченими у ч. 2-5 цієї статі.

Згідно з п. "с" ч. 1 ст. 5 Конвенції, законний арешт або затримання особи здійснюється з метою припровадження її до компетентного законного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції України). КПК України закріплює підстави затримання особи, підозрюваної у скоєнні злочину (ст. 177), підстави взяття особи під варту (ст. 183).

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну (Загальна декларація прав людини (ст. 13), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 12), Конвенція про захист прав і основних свобод людини з Протоколом № 4 до неї та інші міжнародно-правові акти).

Згідно зі ст. 64 Конституції України та Законів України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 року, "Про правовий режим воєнного стану" від 6 квітня 2000 року свобода пересування обмежується лише в умовах надзвичайного або воєнного стану і лише на території, на якій запроваджено такий стан.

Основними документами, якими обмежується вільний вибір місця проживання, свобода пересування в Україні її громадян та інших осіб, є, наприклад, Закон України "Про правовий статус іноземців" від 22 вересня 2011 року, Закон України "Про біженців та осіб, які погребують додаткового або тимчасового захисту" 8 липня 2011 року.

Конституційно визнане право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання на практиці все ще лімітується державою шляхом встановлення дозволу на реєстрацію передбаченого Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11 грудня 2003 року.