Розділ «ТЕМА 15. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод»

Таким чином, як свідчить наведений аналіз законодавчих актів, що регулюють умови та порядок вилучення в приватного власника майна, зазвичай підставою для цього є забезпечення суспільних або державних потреб.

До випадків фактичної експропріації слід віднести також застосування механізмів арешту активів та встановлення податкової застави стосовно майна платника податків, які передбачені Податковим кодексом України від 2 грудня 2012 року.

Практика Європейського суду виходить із того, що встановлення державою окремих заборон щодо реалізації права власності на майно, а також використання державою заходів забезпечення з метою домогтися сплати податків слід розглядати як факти втручання держави в мирне володіння майном, що визначається як одне з фундаментальних прав людини. Такі факти мають аналізуватися на предмет їх обґрунтованого застосування, тобто законності, доцільності та пропорційності. Як свідчить аналіз практики, у цій сфері державні податкові органи України доволі часто припускаються порушень і норм законодавства, і загальних принципів права загалом.

15.16. Принцип NON BIS IN IDEM (заборони притягнення до відповідальності або покарання двічі за одне й те ж саме діяння)

Принцип кримінального права поп bis in idem, який означає що нікого не можна притягати до кримінальної відповідальності двічі за одне й те ж діяння.

Цей принцип відображений в п.6 ч.1ст. 284 КПК України, який встановлює, що "Кримінальне провадження закривається в разі, якщо: ... 6) існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню".

Принцип "одна дія двічі не карається" випливає з п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де зазначено, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону, і ст. 61 Конституції України, за якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності, одного виду за одне й те саме правопорушення. У ст.ст. 35-37 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах цей принцип визначений дещо вужче. Крім того, п.п. 2-3 ст. 35 Конвенції визначають випадки, коли Договірна Держава не зобов'язана визнавати принцип "одна дія двічі не карається".

Громадяни України, особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які за скоєні злочини зазнали покарання за межами України, не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини у будь-якому разі.

Проте закон не встановлює жодних перепон для того, щоб: а) притягнути особу в Україні до іншої, крім кримінальної, відповідальності; б) два чи більше рази притягнути особу до кримінальної відповідальності за скоєння нею двох чи більше злочинів, незалежно від того, на території України чи за її межами вони були скоєні. Під особами, які зазнали покарання, слід розуміти осіб, які відповідним судовим рішенням були засуджені з призначенням їм покарання.

У межах дії Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах до вказаних осіб належать також особи, які були засуджені без призначення їм покарання, щодо яких було винесено рішення про застосування до них примусових заходів медичного чи виховного характеру, а так само особи, які були виправдані або звільнені судом від кримінальної відповідальності. Особами, які зазнали покарання, відповідно до вказаної вище Конвенції не є особи, щодо яких рішення про звільнення від кримінальної відповідальності було прийнято органом дізнання, слідчим або прокурором.

У зв'язку з різним визначенням складу злочину у кримінальному законодавстві різних країн може постати проблема встановлення факту, зазнала особа покарання за цей самий злочин або за інший. У таких випадках слід визначити, наскільки точну юридичну оцінку отримало фактично вчинене особою діяння.

15.17. Право на оскарження в кримінальних справах. Відшкодування за судову помилку

15.18. Право на освіту. Право на вільні вибори

Право кожного на освіту проголошено в Загальній декларації прав людини (ст. 26), а в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права визначено механізм реалізації цього права (ст. 13). Ст. 2 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини регламентує право на освіту: нікому не може бути відмовлено в праві на освіту; держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань. Ці положення відображено у Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (для України набула чинності у 1963 р.), розвинуто і закріплено в Конвенції про права дитини 1989 р.

Норми Конституції України відповідають міжнародним стандартам у галузі освіти. Конституція гарантує кожному право на освіту, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, задоволення національно-культурних і мовних потреб, вільний розвиток своєї особистості, право на свободу світогляду, право набувати спеціальні знання, що дають можливість вибору професії та роду трудової діяльності.

В Україні прийнято низку законів, що сприяють забезпеченню прав громадян на освіту: Закони України "Про освіту" від 23 травня 1991 року, "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 року, "Про професійно-технічну освіту" від 10 лютого 1998 року.

Існування демократичного устрою неможливе без формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом вільного волевиявлення народу, яке відповідно до ст. 69 Конституції України здійснюється через вибори. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (ст. 71 Конституції). Основні засади, особливості й порядок організації та проведення виборів в Україні регламентуються законами: "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 року, "Про вибори народних депутатів України" від 17 листопада 2011 року, "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 10 липня 2010 року, "Про Центральну виборчу комісію" від 30 червня 2004 року.

Водночас фундаментальне конституційне право на вільні вибори гарантоване громадянам України не лише національним законодавством, а й міжнародно-правовими документами. Зокрема, у ст. 21 Загальної декларації прав людини зазначено, що основою влади уряду має бути воля народу, яка повинна виявлятись у періодичних і не сфальшованих виборах. Відповідно до ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української PCP від 19 жовтня 1973 року) кожний громадянин без будь-якої дискримінації та без необгрунтованих обмежень повинен мати право й можливість брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через посередництво вільно обраних представників, а також голосувати та бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального та рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців.

Особливо актуальним у цьому контексті є з'ясування змісту ст. З (якою гарантоване право на вільні вибори) Першого протоколу до Конвенції, адже після ратифікації Україною Конвенції та протоколів до неї кожен її громадянин може звернутися до Європейського суду з прав людини за захистом своїх порушених прав. У ст. З Першого протоколу до Конвенції проголошено, що Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування за умов, які забезпечуватимуть народові вільне виявлення своєї думки при виборі законодавчої влади.

Зважаючи на те, що норми Конвенції сформульовано здебільшого в абстрактній формі, справжній зміст правових положень констатуються лише після їх тлумачення і застосування Європейським судом.