Розділ «Глава 1. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

У Положенні були врегульовані і питання дисциплінарної відповідальності адвокатів. Встановлювався перелік дисциплінарних стягнень (зауваження, догана, сувора догана, відсторонення адвоката від роботи на строк до шести місяців, виключення із складу колегії адвокатів). Накладення дисциплінарного стягнення можна було оскаржити народному комісару юстиції республіки.

У наступні десятиліття були прийняті нові закони про адвокатуру. На початку 60-х рр. загальносоюзне Положення про адвокатуру СРСР 1939 року було замінено республіканськими законами і положеннями.

У період з 1960 по 1962 рік союзні республіки, у тому числі і УРСР, приймають нові Положення про адвокатуру.

Відповідно до Закону про судоустрій УРСР Міністерством юстиції республіки був розроблений проект Положення про адвокатуру, яке Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 року.

Статтею 1 Положення колегії адвокатів визначалися як добровільні об'єднання осіб, що займаються адвокатською діяльністю, організаційною формою якої були лише юридичні консультації, тобто можливості займатися приватною практикою Положення не передбачало.

Завдання адвокатури, організаційна побудова обласних колегій адвокатів і юридичних консультацій в цілому змін не зазнали. Але новим у республіканському Положенні, порівняно із союзним Положенням про адвокатуру 1939 року, було те, що значно посилювалася роль місцевих рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Таким чином, не тільки Міністерство юстиції, а й ради прагнули здійснювати організацію, керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів. Наприклад, кожний факт прийому в члени колегії адвокатів президія колегії доводила до відома у семиденний строк виконавчого комітету обласної ради депутатів трудящих, яка мала право протягом місяця з дня повідомлення про прийом нового члена колегії адвокатів відвести кандидатуру прийнятого. Право виключення з колегії адвокатів надавалося президіям колегії, виконкомам обласних рад депутатів трудящих і Міністру юстиції України.

Положення надавало право займатися адвокатською діяльністю тільки членам колегії. Цей порядок, а також право, надане загальним зборам колегій, щодо встановлення чисельності колегій, деякою мірою обмежили можливості багатьох кваліфікованих юристів стати адвокатами.

Організаційна структура колегії адвокатів залишалася без змін. Найвищим органом управління колегією були загальні збори її членів, права яких значно розширили. До їх компетенції віднесли також встановлення чисельності адвокатів колегії, прийняття рішень щодо роботи колегії та розгляд будь-яких інших питань, пов'язаних з її діяльністю. Крім того було закріплено право загальних зборів скасовувати постанови президії у випадку їх невідповідності Закону або Положенню про адвокатуру.

У діяльності виконавчих органів колегії адвокатів — президії та ревізійної комісії — в основному змін не відбулося. Зокрема, президія повинна була вивчати, узагальнювати й поширювати позитивний досвід роботи юридичних консультацій і адвокатів, вивчати й узагальнювати причини злочинних проявів та інших порушень законності і на основі цього вносити відповідні пропозиції у державні та громадські організації.

Положення вперше регламентувало компетенцію голови президії колегії адвокатів. Знову було закріплено положення про те, що вся різнобічна практична діяльність адвокатів здійснюється через юридичні консультації на чолі із завідуючим.

Новим у Положенні про адвокатуру Української PCP було те, що вводився розділ про права та обов'язки адвокатів. Кожен адвокат мав право обирати та бути обраним до складу органів колегії адвокатів, брати участь в обговоренні питань, пов'язаних з діяльністю колегії, користуватися допомогою по тимчасовій непрацездатності, а також мав право на пенсійне забезпечення на загальних засадах. Зберігалося правило, згідно з яким члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних і громадських установах, організаціях і на підприємствах. Виняток становили адвокати, які займалися педагогічною чи науковою діяльністю.

На адвоката покладався обов'язок використовувати вказані у законі засоби та способи захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств, організацій, колгоспів, що звернулися до нього за юридичною допомогою. Адвокат був зобов'язаний не розголошувати відомості, повідомлені йому довірителем у зв'язку з наданням юридичної допомоги у даній справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язку захисника у даній справі. Йому заборонялося відмовлятися від прийнятого на себе захисту обвинуваченого.

Окремі розділи Положення про адвокатуру УРСР закріпили заходи заохочення й дисциплінарну відповідальність адвокатів.

Праця адвоката оплачувалася з коштів, що надходили до юридичної консультації від громадян, підприємств, організацій і колгоспів за надання їм юридичної допомоги.

У Положенні зазначалося, що кошти колегії адвокатів утворювалися із сум, які відраховувалися юридичними консультаціями від плати за надання юридичної допомоги та інших надходжень. Розмір відрахувань встановлювався загальними зборами членів колегії адвокатів, але не міг перевищувати 30% суми гонорару адвоката, що надходив до юридичної консультації.

Слід зазначити, що, попри всі намагання збільшити вплив державних органів на адвокатуру, адвокатам все-таки вдавалося зберегти певну відомчу автономію. Вони не стали придатком бюрократичної ієрархії радянської держави, залишившись, принаймні формально, самоврядною корпорацією.

У 1977 р., вперше в історії радянської адвокатури, її правове становище було закріплено у Конституції СРСР (ст. 161). У 1979 р. прийнято Закон "Про адвокатуру в СРСР". Цим Законом регулювалися питання організації та діяльності адвокатури в загальносоюзному масштабі. У межах кожної союзної республіки діяло своє положення про адвокатуру. Положення про адвокатуру УРСР було прийнято 1 жовтня 1980 р.

Організаційно адвокатура була побудована по колегіях. Відповідно до Положення про адвокатуру "колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, що займаються адвокатською діяльністю". Це означало, що адвокатура являла собою децентралізовану систему самоврядних громадських організацій — колегій адвокатів.

Основним завданням адвокатури було надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. Існують різні види такої допомоги. Однак у жодному разі надання правових порад, складання різноманітних юридичних документів та інші види юридичної допомоги не можна ототожнювати з обслуговуванням, з послугами, тому що під наданням послуг мається на увазі відповідна виробничо-господарська діяльність із задоволення матеріальних та інших потреб населення. Стосовно ж адвокатури ні про яку виробничу діяльність не Йдеться, а названі дії адвокатів спрямовані на сприяння громадянам і організаціям у здійсненні ними своїх прав і захисті своїх інтересів.

Колегії адвокатів створювалися за заявою групи засновників — громадян або юридичних осіб. Пропозиція про утворення колегії адвокатів направлялася до Міністерства юстиції України, яке у разі згоди подавало її у виконавчий комітет для затвердження і реєстрації. Колегії адвокатів були юридичними особами.