Розділ «Глава 1. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

Судові статути не передбачали окремого стану помічників присяжних повірених. У них була тільки вказівка на можливість існування таких помічників. Йдеться про те, що у присяжних повірених можуть бути помічники, які закінчили курс юридичних наук, але ще ніде не служили, однак мають знання в судовій практиці.

Укладачі судових статутів вважали неможливим дозволити помічникам присяжних повірених самостійно вести справи. Але Закон 1874 року про приватних повірених дозволив помічникам записуватися у приватні повірені й одержувати свідоцтво на право займатися судовою практикою. Внаслідок цього становище помічників набуло двоякий характер. З одного боку — вони лише кандидати в адвокати, що працюють під керівництвом присяжних повірених, а з іншого — справжні адвокати, які конкурують із присяжними повіреними як приватні повірені. З одного боку, вони, нарівні з приватними повіреними, підлягають дисциплінарному нагляду і дисциплінарній владі судів, а з іншого — як молодші члени стану присяжних повірених "перебувають під віданням і найближчим наглядом їхніх рад", що мають право притягувати їх до дисциплінарної відповідальності і піддавати дисциплінарним стягненням. Незважаючи на це питання про надання помічникам права брати участь у судових процесах залишалося дискусійним.

Прийняття в помічники присяжних повірених здійснювалося радою присяжних повірених за тими самими правилами, що і прийняття в присяжні повірені. Кожен помічник був зобов'язаний приписатися до визначеного присяжного повіреного, який стає його патроном і повинен стежити за діяльністю помічника. Загальний нагляд за помічниками і визначення порядку їхнього діловодства і звітності належав ралам[3].

Починаючи з 1875 р. помічники з деякими обмеженнями стали допускатися до участі в консультаціях адвокатів. На чергування вони призначалися тільки разом із присяжними повіреними, і письмові висновки видавалися тільки за підписом останніх. Але участь у консультаціях не відповідала прагненням помічників, і число учасників у них постійно зменшувалося.

Розпочата в 1883 р. спроба помічників домогтися повної самостійності у веденні цивільних справ не увінчалася успіхом.

У проекті закону 1885 року знову було порушено питання про право помічників на судове представництво. Обрана для складання нового проекту комісія пропонувала надати помічникам право на ведення чужих справ у загальних судах, але за умови письмової на те згоди патрона у кожній справі, а також з дозволу ради.

Надання помічникам деякої самостійності пояснювалося прагненням ради не обмежувати помічників тільки фактичною допомогою присяжним повіреним, оскільки в іншому випадку існувала небезпека скорочення кількості осіб, які займаються адвокатською діяльністю, і переходу їх на державну службу. Цей проект був прийнятий 17 лютого 1885 р. на загальних зборах присяжних повірених і доповнений положенням про необхідність одержання дозволу ради не тільки на ведення цивільних справ у загальних судах, а й також і для отримання права на здійснення захисту у кримінальних справах. Однак і ця спроба організації судової практики ні до чого не привела, тому що проект, представлений у судову палату, а потім у Міністерство юстиції, не одержав підтримки.

Через чотири роки, 18 березня 1889 р., рада знову намагається вирішити питання про судову практику помічників, вважаючи, що деякі положення проекту від 17 лютого 1885 р. можуть бути введені в дію до законодавчого затвердження всього проекту.

Рада ухвалила покласти на присяжних повірених спостереження за тим, щоб помічники отримали від них і від ради письмовий дозвіл на ведення кожної цивільної справи у загальних судах. У свою чергу, комісія помічників звернулася в раду з проханням про не введення в дію цієї ухвали і про скликання загальних зборів присяжних повірених для нового обговорення порушеного питання.

У докладній записці, поданій до ради, комісія помічників зазначила, що необхідність одержувати у патронів дозвіл на ведення справ ставить стажистів у незручне становище перед клієнтами. Тому пропонувалося встановити для помічників обов'язок одержувати дозвіл на ведення цивільних справ від патронів тільки в перші 2 роки роботи, після чого їм надавалося право на самостійну судову практику з дозволу ради. Ведення помічниками кримінальних справ, будучи однією з форм проходження адвокатської практики, також потребувало визначення.

Питання про упорядкування ведення помічниками кримінальних справ вперше порушувалося в 1870 р. За існуючого порядку призначення захисниками у кримінальних справах помічники тільки у виняткових випадках виконували обов'язки захисника. Помічник одержував можливість виступати в кримінальній справі лише тоді, коли присяжний повірений, призначений судом, відмови вля вся від захисту і пропонував підсудному послуги свого помічника.

Як відомо, в Російській імперії того періоду, а отже і в Україні, існували дві категорії адвокатів: присяжні та приватні повірені.

Приватними повіреними були громадяни, які досягли 18 років, за винятком жінок, котрі не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ[4]. Особа, яка бажала стати приватним повіреним мала відповідати таким вимогам:

1) одержати вищу юридичну освіту або мати свідоцтво суду на право ведення судових справ, або засвідчити судову установу, при якій має намір практикувати, тобто витримати іспит, обсяг і порядок якого визначаються самим судом;

2) не належати до осіб, позбавлених права виступати в судах;

3) бути благонадійною у моральному відношенні.

Щодо прийому в приватні повірені осіб нехристиянських віросповідань, то для цього був потрібен спеціальний дозвіл міністра юстиції. Те саме стосувалося осіб, які як виняток могли бути приватними повіреними при кількох судових установах. Прізвища осіб, котрі отримали свідоцтво на право ведення судових справ, публікувалися в "Губернских ведомостях". На відміну від присяжних повірених, приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю.

Якщо особа, прийнята в приватні повірені, не отримала свідоцтва або не поновила його після закінчення року, то вона вважалася вибулою і могла бути знову зарахована до складу приватних повірених з дотриманням загальних правил прийому.

Як уже зазначалося, діяльність приватних повірених була локалізована: вони могли виступати тільки в тому суді, який видав їм свідоцтво. Однак із цього правила існувало два винятки: 1) повірені, які мали свідоцтво від мирового з'їзду, могли виступати у мирових судах і 2) повірені, що одержали свідоцтво від з'їзду, окружного суду або палати, мали право виступати в Сенаті, і не тільки у тих справах, які вони вели в судах нижчої інстанції, ай у всіх інших.

Винагороду приватні повірені одержували за правилами, встановленими для присяжних повірених.